Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

— А я вже потерпав, що тебе не видно, — пробурчав Кервель. — Скажи капітанові Еспарцету, що я зараз же виводжу свою мітку!

Обернувшись до солдата, що сидів поблизу, Кервель звелів йому обійти лігва й послати всіх нагору, на сильфлай.

— Ти, Гравілате, йди, як завжди, до дальшої нори, а ми з Тлайлі підем до виходу з ближчої, — розпоряджався капітан. — Для початку вишлемо нагору чотирьох вартових, а коли вийде вся мітка, пошлемо ще чотирьох, а двох лишимо в запасі. Гравілате, будь потім біля великого каменя, як завжди, — я підійду до тебе!

Кучма подався слідом за Кервелем по тунелю. Згори долинули пахощі розігрітих сонцем конюшини й хмелю. Повітря в ефрафанських норах було затхле, бо надто мало було виходів на поверхню. Навіть перебуваючи в Ефрафі, Кучмі приємно було подумати про вечірній сильфлай. Він згадав шелест букового листя над далекими Сотами й зітхнув. «Хотів би я знати, як там ведеться старому Падубові? — подумав він. — Чи ж побачу я його ще коли-небудь? Або хоч Ліщину? Ну, перш ніж мене прикінчать, я залишу дещо на згадку цим душогубам! Яка тяжка ця самотність! Як тяжко берегти таємницю!»

Офіцери підійшли до виходу, й Кервель вискочив на поверхню, щоб роззирнутись. Вернувшись, він зайняв пост біля самого виходу, а Кучма примостився поруч. Раптом він побачив у стіні навпроти відкриту нішу. В ній сиділи три кролі. З боків, певне, були поліцаї Оуслафи, це видно було по тупому, грубому виразу їхніх писків, а посередині сидів кріль із майже чорним кожушком, і він був жахливо скалічений. Вуха його були подерті й висіли стьожками; рани подекуди зажили й були залатані грубими, нерівними рубцями, а місцями випирали шматочки голого м’яса. Одна повіка була спотворена й не опускалась до кінця. Попри хвилюючу прохолоду липневого надвечір’я цей кріль здавався чомусь байдужим, немов заціпенілим. Погляд його був прикутий до долівки, i він постійно кліпав очима. Ось він опустив голову й машинально потерся носом об свої лапи. Тоді почухав шию і знов похнюпився.

Жаль і цікавість спонукали Кучму, палкого й поривчастого від природи, підійти до того кроля ближче.

— Як тебе звати? — спитав він.

— Мене звати Чорнобіль, пане! — відповів кріль. Він не підвів голови й говорив якось завчено, мовби не раз уже відповідав на це запитання.

— Ти йдеш на сильфлай? — спитав Кучма, не сумніваючись, що перед ним якийсь ветеран колонії, скалічений на полі бою і вдостоєний почесної варти за бойові заслуги.

— Ні, пане! — відповів кріль.

— Чом ні? Такий гарний вечір! — зауважив Кучма.

— Я не ходжу на сильфлай о цій порі, пане.

— Тоді чому ти сидиш тут? — поцікавився Кучма із своєю звичайною прямотою.

— Мітка, що йде на вечірній сильфлай, пане… — почав кріль. — Мітка, що йде… я… — Він затнувся й замовк.

— Говори, говори далі! — втрутився один із поліцаїв.

— Я тут для того, щоб ваша мітка побачила мене, — сказав кріль тихим, безживним голосом. — Усі мітки повинні побачити, як мене заслужено покарали за зрадницьку спробу втекти з колонії. Рада була милосердна до мене… Рада була милосердна… Рада… Я не можу всього цього запам’ятати, пане, ніяк не можу! Я вже нічого не пам’ятаю! — випалив він, обернувшись до поліцая, що спонукав його говорити.

Поліцай не сказав нічого. До глибини душі вражений Кучма хвилину дивився на в’язня, а тоді вернувся до Кервеля.

— Він повинен розповідати кожному, хто спитає, про свій злочин і покарання, — пояснив Кервель. — Ось уже пiвмісяця він це розказує, і від того вже з глузду з’їжджає. Він намагався утекти, але Горицвіт спіймав його й привів назад. Рада порвала йому вуха й звеліла виставляти його напоказ кожній мітці, що йде на ранковий та вечірній сильфлай. Щоб невдоволені бачили його приклад і шанувались. Проте мені здасться, що він уже довго не протягне. Скоро він здибається з чорнішим кролем, ніж є сам!

Кучма здригнувся — від черствого та байдужого тону Кервеля, але також і від думки про свою доленьку. Цієї хвилини кролі його мітки почали виходити на сильфлай. Видно було, що Кервель пишається тим, що знає, як звати кожного свого підлеглого. Чи не для кожного він мав слівце, намагаючись показати, що знає навіть подробиці їхнього особистого життя. Кучмі здалося, що відповідали капітанові не дуже тепло, але нелегко було визначати, чи то від неприязні до Кервеля, чи просто від невеселого настрою, адже в Ефрафі всі, хто не мав відношення до влади, були постійно сумні-невеселі. Хоч як старався Кучма, пам’ятаючи Ожинину пораду, вловити ознаки гніву та обурення в безвиразних фізіономіях, що мелькали перед ним, він не побачив нічого обнадійливого. Останні проходили три кролиці, що тихо перемовлялися між собою.

— Ну, як, Нельтільто, подружила ти зі своїми новими сусідками? — спитав Кервель першу кролицю, що саме проходила мимо.

Кролиця, гарненьке створіння місяців трьох від роду, стала й зухвало зиркнула на капітана.

— І ви, капітане, подружите одного чудового дня… з Чорним Кролем! — відрізала вона. — Отак, як подружив з ним капітан Мальва! Чом ви не пошлете кролиць ходити Великим Патрулем?

Вона почекала, що відповість капітан, але той не удостоїв її відповіддю. Не заговорив він і до кролиць, що слідом за Нельтільтою вийшли на поле.

— Що вона хотіла сказати? — спитав Кучма.

— Знаєш, тут у нас були якось прикрі події, — відповів Кервель. — Гурт кролиць із «Лівої передньої» влаштував скандал на засіданні Ради. Генерал звелів роз’єднати їх і парочку прислав до нас. Я відтоді наглядаю за ними! Самі бунтівниці зараз тихенькі, а от Нельтільта, відколи пристала до них, зробилася нахабна, нестримана, поводиться десь так, як оце сьогодні. По-справжньому це мене не турбує, бо зайвий раз свідчить: вони відчувають владу Оусли. Я більше турбувався б, якби молоді кролиці раптом стали сумирні та чемні; отоді б