Читати книгу - "Вибрані твори"

Він помовчав з хвилину, щось думаючи, і казав далі:

— П’ятнадцять років був у півчих, на весь Луганський завод, може, ні в кого такого голосу не було, а як, хай йому біс, викупався позаторік у Дійці, то з того часу жодної ноти-не можу взяти чисто. Горло застудив. А мені без голосу так само, як робітникові без руки.

— Це правда, — погодився Пантелій.

— Про себе я так думаю, що я пропаща людина, та й годі.

У цей час Вася раптом побачив Єгорушку. Очі його стали масними і ще меншими.

— І паничик з нами їде! — сказав він і затулив носа рукавом, наче засоромившись. — Який візник поважний! Залишайся з нами, з валкою їздитимеш, вовну возитимеш.

Думка про поєднання в одному тілі паничика з візником здалася йому, мабуть, дуже курйозною й дотепною, бо він голосно захихикав і далі розгортав цю думку. Омелян і собі глянув угору на Єгорушку, але мигцем і байдуже. Він був заклопотаний своїми думками, і якби не Вася, то й не помітив би присутності Єгорушки. Не минуло й п’яти хвилин, як він знову замахав рукою, потім, вихвалюючи перед своїми супутниками красу вінчального «Господи помилуй», що вночі пригадалося йому, узяв батога під пахву й замахав обома руками.

За версту від села валка спинилася біля колодязя з журавлем. Спускаючи в колодязь своє відро, чорнобородий Кирюха ліг животом на цямрину і встромив у темну дір; свою кошлату голову, плечі й частину грудей так, що Єгорушці видно було тільки його короткі ноги, які ледве торкалися землі; побачивши далеко на дні колодязя відображення своєї голови, він зрадів і зайшовся дурним басовим сміхом, а луна з колодязя відповіла йому тим самим; колі він підвівся, його обличчя й шия були червоні, як кумач Першим підбіг пити Димов. Він пив сміючись, часто відриваючись від відра й розповідаючи Кирюсі про щось смішне, потім поперхнувся і голосно, на весь степ, промови! штук із п’ять негарних слів. Єгорушка не розумів значенню таких слів, але, що вони були погані, це йому було добре відомо., Він знав про огиду, з якою мовчки ставились де них його рідні і знайомі, сам не знаючи чому, поділяв це почуття і звик думати, що самі тільки п’яні та бешкетники користуються привілеєм вимовляти голосно ці слова. Він згадав убивство вужа, прислухався до сміху Димова і відчув до цієї людини щось подібне до ненависті. І, як навмисне, Димов у цей час побачив Єгорушку, який зліз з воза і йшов до колодязя; він голосно засміявся й гукнув:

— Братця, старий уночі хлопчака породив!

Кирюха закашлявся від басового сміху. Засміявся ї ще хтось, а Єгорушка почервонів і остаточно вирішив, що Димов дуже лиха людина.

Русявий, з кучерявою головою без шапки, в розстебнутій на грудях сорочці, Димов здавався гарним і надзвичайно дужим; у кожному його русі видно було бешкетника і силача, який знає собі ціну. Він поводив плечима, брався в боки, говорив і сміявся найголосніше і мав такий вигляд, начебто збирався підняти одною рукою щось дуже важке й здивувати цим цілий світ. Його шалений, насмішкуватий погляд перебігав по шляху, по валці і по небу, ні на чому не спинявся і, здавалося, шукав, кого б убити знічев’я й з чого б посміятися. Як видно, він нікого не боявся, ні в чому не обмежував себе і, мабуть, зовсім не цікавився думкою Єгорушки… А Єгорушка вже з усієї душі ненавидів його русяву голову, чисте обличчя і силу, з огидою й страхом слухав його сміх і придумував, яке б лайливе слово сказати йому, щоб помститись.

Пантелій теж підійшов до відра. Він витяг з кишені зелену скляночку з лампадки, витер її ганчіркою, набрав нею води з відра і випив, потім ще раз набрав, загорнув скляночку в ганчірочку й поклав її знов до кишені.

— Діду, навіщо ти п’єш з лампадки? — здивувався Єгорушка.

— Хто п’є з відра, а хто з лампадки, — відповів, ухиляючись, старий. — Кожен по-своєму… Ти з відра п’єш, ну й пий на здоров’я…

— Голубочко моя, матінко-красунечко моя, — заговорив раптом Вася ласкавим, плаксивим голосом. — Голубочко моя!

Очі його були спрямовані в далечінь, вони стали масними, усміхалися, і обличчя набуло такого самого виразу, який у нього був раніше, коли він дивився на Єгорушку.

— До кого це ти? — спитав Кирюха.

— Лисичка-сестричка… лягла на спину та й грається, немов собачка…

Усі стали дивитися в далечінь і шукати очима лисицю, але нічого не знайшли. Один тільки Вася бачив щось своїми мутними сірими оченятами й захоплювався. Зір у нього, як потім упевнився Єгорушка, був напрочуд гострий. Він бачив так добре, що бурий пустельний степ був для нього завжди повним життя і змісту. Досить йому тільки подивитися в далечінь, щоб побачити лисицю, зайця, дрофу або яку-небудь іншу тварину, що тримається далі від людей.

Неважко побачити зайця, як він утікає, або дрофу, як вона летить, — це бачив кожний, хто проїжджав степом, — але не кожен може бачити диких тварин у їх домашньому житті, коли вони не тікають, не ховаються і не дивляться занепокоєно на всі боки. А Вася бачив лисиць, що граються, зайців, що вмиваються лапками, дроф, які випростують свої крила, стрепетів, які вибивають свої «точки». Завдяки такому гострому зорові, крім світу, що його бачили всі, у Васі був ще інший світ, свій власний, нікому не приступний і, мабуть, дуже хороший, бо, коли він дивився й захоплювався, важко було не заздрити йому.

Коли валка рушила далі, в церкві задзвонили до обідні.