Читати книгу - "Химери Дикого поля"

підхопився і побіг. І тут же з купи гілок почувся дитячий плач. Я дивився, як темна тінь бігла геть від гілок. Дитина плакала. Тупіт коня. Джура помітив тінь, що втікала. Коротка гонитва, блиск шаблі у місячному світлі, удар і скрик. Кілька секунд, потрібні на те, щоб відрізати вухо, і джура помчав далі. Дитина плакала. Та замовкни вже! Я нагнав коня. Тупіт копит налякав дитину, і вона замовкла. Я промчав повз.

Не знав, куди ще їхати. Повертатися до куреня? З пустими руками? Мене можуть і стратити. Бо як же так, якомусь жалюгідному слузі надали таку честь, вивели у джури, дали шанс стати паничем, а він плюнув у руку своїх добродіїв, не здобувши жодного вуха під час Великої крові! Спробувати втекти? В мене є кінь та зброя. Але куди? Повернутися до Поганих земель? Навіть якщо мені вдасться виїхати з Січі, попереду чекатимуть Мара та трупаки. І для тих, хто живе у Поганих землях, я буду ворог, якого треба вбити. Їхати до ріки Снів? І що там? Спробувати добути човен і допливти додому? Без шансів. Якщо мене не вб’ють паничі, то з’їдять чудовиська. Тоді що робити?

Я неквапливо їхав туди, куди віз мене кінь. Крики віддалилися, джури здобували нові вуха десь далеко. Кілька разів я відчував погляди. Раби, яким дивом вдалося сховатися від смерті, перелякано дивилися на мене. Жоден не зробив спроби напасти. Всі прикипіли до землі і чекали, поки я проїду. Може, таки вбити кількох? Вони все одно приречені. А я зможу врятуватися. Хоча б кілька вух. Я знову почав блювати. Потім довго плювався. У роті було недобре, хотілося води. Треба було щось вирішувати. Я скривився і застогнав. Ну невже не досить? Скільки це ще буде тривати? Господи? Невже не можна було залишити мене у спокої, забути про мене? Навіщо ти без кінця випробовуєш мене, ставиш на межу життя та смерті! Я заморився, Господи, я не маю сил, облиш мене, Господи, я заслабкий для твоїх вправ!

Схопився за голову, скрутився на сідлі і їхав бозна-куди. Потім кінь зупинився, нахилився. Я почув, як він плямкає водою. Він пив. Вийшов на якесь джерельце. Я роздивився його початок, викладений камінням. Зістрибнув з коня, сам припав до води. Полоскав рот, пив, вмивався. Вода була холодна, я просто опустив голову воду, вперся тім’ячком у дно і так стояв. Потім почув тупіт. Підняв голову. Сюди хтось їхав. Верхи. Хтось із джур. Ось він вискочив з-за дерев до джерела і схопився за шаблю, побачивши мене.

– Хто такий? – спитав джура ламким голосом підлітка.

– Свої. Мене сьогодні вивели в джури, – сказав я.

– А, ти, брате! Як користь? Я назбирав сім по два десятки вух!

– Скільки? – аж скрикнув я.

– Сім по два десятки! Ось! – він сунув мені у руки великий, важкий кисет, від якого тхнуло кров’ю, а сам пішов до джерельця вмиватися, бо був весь у крові. Я ошелешено тримав кисет, мені паморочилося від крові, а джура задоволено рохкав у воді. – А в тебе скільки? Поїдемо ще бидло вабоїти?

Він нахилився над джерельцем і черпав воду обома руками.

– Рабські діти могли сховатися біля ставка, тут неподалік. Там очерет. Треба зайти з двох боків. Ти почнеш лармити з одного боку, вони усумняться і побіжать, а я їх испоткаю! А?

Він навіть не озирався, старанно вмивався, мабуть, вода приємно холодила його, розпаленого. Я ж був холодний. Швидко скинув чоботи, потім стрибнув на нього. Зі спини. Натиснув всім тілом, завалив його у джерело і тримав голову під водою. Він вже був досить міцний підліток. Він би міг скинути мене і потім добити. Але мені пощастило, що коли я збивав його, він якраз робив вдих. Похлинувся холодною водою, і в нього вже не було сил. А я тиснув, тримав його голову під водою, він намагався вирватися, бився, а потім пустив бульбашки. І завмер. Я потримав його ще, потім витягнув його на берег. Прислухався до його серця. Тиша. Переклав частину відрізаних вух собі в кисет, потім знайшов камінь, яким було обкладене джерельце. Тим каменем розбив джурі голову. Забрав його шаблю. Залишив сліди своїх ніг. Вони були в мене досить розбиті після гонитви до Торжища, а потім до фортеці чорних чаклунів. Зійдуть за слід раба. Від’їхав, помив ноги, взувся. Шаблю джури вклав у руку першому знайденому вбитому рабу, що лежав при дорозі. Хтось її помітить. Поїхав до куреня. Вже коли був поруч, знову забили у дзвін. Побачив, як з воріт виїздить кілька возів з чавунами.

– Що се? – здивувався я і спитав у слуг, що сиділи під стінами.

– Бидляче вариво. Після других дзвонів їх вже не вабоють. Вони про те вєдають, то зараз вилазитимуть зі своїх схованок, жеби снєдати.

Я проїхав до куреня. Там вже смажилися кабани, перемовлялися паничі, приїхали перші джури.

– Ну що, скільки позискав? – спитав Дубогриз.

– Збився з ліку, – сказав я і показав свій кисет. Там було багато вух.

– До столу! – він показав куди.

Я побачив довгий стіл, за яким сиділо з десяток паничів. Перед ними стояли у черзі джури. Кожен приносив свій кисет і вивертав добуті вуха на стіл. Паничі рахували. Не всі вуха бралися до уваги. Зовсім дрібні вуха маленьких дітей змітали зі столу. Порахувавши, панич оголошував результат і записував смолою число на долоні джури.

– Два по десятку! Сім! Два десятки! Чотири по десятку! Дев’ять! Вісім по десятку! Сім! – поруч сиділи паничі, які записували результати, мабуть, щоб порахувати, скільки всього рабів було вбито.

Я вивалив вуха зі свого кисета. Їх виявилося одинадцять. Десять зарахували. Я відійшов, сів. Чув, як джури розповідають про полювання. Хтось помітив рабів, що ховалися під водою у ставку, хтось знайшов їх у купі сіна, ще один трусив рабів з дерева, наче яблука. Всі реготали, були збуджені і задоволені. До мене підійшла Понамка. Було видно її бліде обличчя. Вони присіла поруч.

– Як ти? – спитала тихо.

– Треба валити, – відповів я теж тихо. У цьому закутку наче нікому було підслуховувати.

– Ти можеш стати паничем…

– Вони вбивали дітей. І жінок. Усіх рабів. Я не хочу тут залишатися.

Вона мовчала.

– А ти, Понамко, ти хочеш? – спитав я.

– До цього вечора хотіла. Тут все просто і зрозуміло для мене. Тут цінується хоробрість та сила, а не хитродупість, як у нас. Але тепер… Не знаю.

– Я все для себе вирішив.

– Ти можеш…

– Я валитиму. При першій-ліпшій нагоді.