Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Друзяко, я пам’ятаю, як мене звати. Не ходи в «Королівський бал» узагалі. Усе. Закрито тему. Поки я не зроблю, що збирався, не вивільню для цієї зграї ресурси, поки не вичищу все…
— Ти сам міг би, — сказав Арсен.
— Що?
— Знайти їх. Зупинити. Ти ж можеш: з м’яса на цифру, з цифри на м’ясо, ти можеш що завгодно, з мишкою, без мишки…
Максим зітхнув. На секунду щільно заплющив очі: Арсенові здалося на мить, що Максим працює зі своїм власним внутрішнім меню.
— Не підганяй мене, добре? — Максим розплющив очі, вони були ще червоніші, ніж перед тим. — Я ж прораховую наслідки кожної дії, на відміну від тебе. І поки що ці наслідки мене не влаштовують.
Арсен подивився на підлогу. Глибоко під батарею забився яскраво-салатовий папірець од жуйки: мигцем згадався літній табір, фольга під лавами, запах хвої та бійка на дискотеці, «Бий черепків!»…
— Усе буде, — тихо сказав Максим. — Усе мінятиметься — помаленьку. Ти помітив, що твій батько покинув курити?
— Так?
— Бачиш, ти навіть не помічаєш, що діється з твоїми рідними. Він уже був до трьох пачок на день дійшов. І покинув.
— А… чому?
Максим усміхнувся великим ротом:
— Спробуй з’ясувати сам, добре? Це ж твій батько. Твоя родина. А виходить, що тебе турбує щось цілком стороннє. Віртуальне життя замінило тобі реальне. А хіба це добре?
* * *Баффі подзвонила об одинадцятій годині ночі. Він не відразу впізнав її голос у слухавці.
— Арсене, — вона затиналася, — я його бачила… Там… у грі… це мій дід.
— Ти впізнала?
— Точно. Я намагалася з ним говорити. Але там нема такої… можливості. Він просто повторює своє ім’я, і — «Не треба мене шукати…» Як це може бути?
— Хтось з розробників знав його особисто. Це пітерська філія… Напевно, вони зустрічалися. Напевно, це хтось із його учнів. Можна пошукати? Можна з’ясувати, пов’язаний хтось із його учнів з фірмою «Нові іграшки», чи ні?
— Так, — голос Баффі зміцнів. — Так, це схоже на правду. Там ще, у грі, такі нетрі… Я впізнала, це ті самі місця, де він нас водив з мамою й двоюрідною сестрою. Я впізнала. Тільки вони моторошні. Розумієш, він же божеволів в останні роки. То нічого, а то…
— Він розповідав комусь. Комусь із учнів. Подав ідею.
— Дуже страшна гра, — помовчавши, зізналася Баффі. — У мене на полиці стояли три томи Достоєвського… То я їх зняла й заховала. Мені на них дивитися… неприємно.
— Ти занадто вразлива, — сказав Арсен.
І зціпив зуби, щоб не цокотіли.
— Ти могла б порозпитувати…
— Кого? Я в Пітері сто років не була й тепер, мабуть, ще довго не буду… Хіба що мати поїде щось з дідовою квартирою вирішувати… Але це ще не скоро… Ти ж у цій фірмі працюєш, от і попитав би?
— Ага, — сказав Арсен.
* * *— Максиме, там реальна людина… у персонажах. У «Злочині й карі».
— Пантелькін? — одразу відгукнувся Максим.
— Так.
— Пітерці, — сказав Максим з теплотою в голосі. — Творчі люди.
Арсен стис мишку в кишені.
— Чого там Пантелькін, як ти думаєш?
— Легко намалювати персонаж, схожий на реальну людину, — Максим подивився зі співчуттям. — Голу дівчину в татуюванні, наприклад.
«Правда».
— А навіщо було малювати Пантелькіна?
— Він виразний, — Максим переглядав свої картинки в такому темпі, що Арсенові в очах мерехтіло. — Божевільний учитель літератури. Правнук аристократа, син блокадниці.
«Правда».
— А ти знаєш, що він… пропав безвісти?
— Знаю, — Максим повернув голову. — Вибач, це погана новина. Він був геть божевільний. Його треба було краще доглядати.
«Правда».
— А чого він говорить: Не треба мене шукати»?
— Хвора фантазія примхлива.
«Правда».
— Ага, — сказав Арсен.
Він відійшов у свій куток, сів, закинувши ноги на стіл. Схаменувся, спустив ноги на підлогу. В останні місяці він ловив себе на Максимових інтонаціях, на Максимових жестах, на його улюблених слівцях. Тепер ще й ноги на стіл…
— Поганого навчитися простіше, — сказав Максим у нього за спиною.
«Правда».
— Ти що, думки читаєш?!
— Якщо людина щось робить, не замислюючись, потім швиденько перестає й сидить, трагічно наморщивши лоба… Що тебе мучить, працівник? Чому не пожинаєш плоди таланту, праці й везіння?
— Максиме, — сказав Арсен і прокашлявся. — Той, хто тобою керує… Він чого хоче для Землі?
— Добра, — не замислюючись, відгукнувся Максим. — Правильності. Упорядкованості. Добра.
«Правда».
— Цілком природно сумніватися, — сказав Максим іншим тоном. — Незрозуміле лякає. Ти мене й досі боїшся.
— Ні.
— «Неправда», — сказав Максим голосом мультяшного робота й одразу розсміявся. — Якщо не боїшся — хочеш, утнемо з тобою одну штуку?
— Й-яку?
Максим устав. Потягся, так що рукава вільного зеленого светра з’їхали до ліктів. Розставив ноги в синіх потертих джинсах, у незмінних білих кросівках:
— У тебе на робочому столі ще залишилося місце?
— Ну…
— Створи кілька великих папок і розсортуй програми. Щоб стіл був майже вільний.
— Зараз?
— Так.
Арсен витяг свою мишку. Поспіхом, нашвидку, скинув у новостворену папку майже всі свої програми: «Гроші», «Чікси», «Невидимість», «Ключ», «Правду життя», «Владу слова», вічно ввімкнений фільтр, ще якийсь дріб’язок, тільки «Піноккіо» залишив на опустілому робочому столі поряд із закритою, казенною на вигляд віртуальною папкою.
— Я зробив.
— Добре. Давай руки — обидві. Дивись: програму такої структури я тобі ще не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цифровий, або Brevis est», після закриття браузера.