Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

– І ти тут, друже? – здивовано запитав він.

Халявка підвів голову, і на його очах виступили сльози. Михайло підійшов до нього й опустився поруч. Халявка продовжував ридати.

– Ну, все! – заспокоював його каменюх. – Тепер ми удвох. Буде легше.

– Пробач мені, Михайле! – якимось чужим голосом озвався Іван.

– За що пробачити?

– Через мене ти тут. Не витримав я.

– Тобто?

– Взяли мене. Як дезертира. Хоч я і ховався. Виказав сусід, скотина! Все питали, чому втік і хто був зі мною. Я не хотів говорити. Мене били. Не витримав я. Не витримав. Прости мені.

Так несподівано відкрилася причина його, Михайла, арешту. А він все думав, чому він тут, якщо чесно відвозив Ситнікову «данину».

– Нічого, – заспокоїв Івана Засмужний. – Все добре. І не треба переді мною виправдовуватись. Ще не знати, чи витримав би і я.

Він подивився на спухле від побоїв обличчя карівця і запитав:

– Хто тебе так?

– Чеснов.

– А це хто такий?

– Зі Львова. А може, і дальше.

– Може, і дальше, – згодився Михайло, а Халявка продовжував:

– Я і Федора виказав. Через мене і його візьмуть.

– Ну, це навряд.

– Чому?

– Федір місяць тому пішов до партизанів.

– Ну і слава Богу! – полегшено зітхнув Іван.

Дивно, але Михайла довгий час ніхто не чіпав. Мало того, йому навіть дозволили виходити в місто. Через знайомих він передав звістку додому. Таким же чином отримував звідтам їжу і гроші. Складалося враження, що з ним просто не знають, що робити. Заарештувати заарештували, а що далі – невідомо.

Одного дня у місті його запримітив батько. Тоді ж Михайло дізнався, що той ходив до воєнкома, і Ситніков переконав його, що до затримання ніякого відношення не має. То все НКВС і особисто капітан Чеснов.

Підвал НКВС поволі заповнювався новими зеками. Були серед них і такі ж, як і Засмужний, але траплялися й бандерівці. Іванові Халявці стало погано і його кудись забрали. Що з ним сталося потім, Засмужний так і не дізнався.

Ставлення охоронців до в’язнів мало свою градацію. Якщо до «дезертирів» відношення було до певної міри лояльним, і саме їм дозволяли виходити в місто, то бандерівці були у жорстокіших умовах: «нагору» їх не пускали, боячись (і не безпідставно), що втечуть, зате на допити забирали регулярно.

Того року Великдень припав на шосте травня, і – о чудо! – Михайлові дозволили вийти в місто. Звичайно, найперше він направився до місцевої церкви, де саме закінчувалася святкова відправа. Люди з кошиками усі не помістилися в церкві, тому Засмужний лише зайшов на подвір’я і став дещо осторонь вірних. На нього кидали косі погляди, але коли Михайло сміливо (і професійно, зі знанням справи) почав підспівувати, будь-які підозри зникли. І коли священик став кропити паски, у нього у пілотці вже лежали яйця, окраєць хліба і навіть шматок ковбаси. Це добросерді магерівці чим могли поділилися з ним.

А в середу, ще не зійшло сонце, як у підвал ввалився п’яний майор Ситніков. Його поява тут, у тюрмі НКВС, могла багато що означати – і погане, і хороше. В’язні вже приготувалися до найгіршого (бо вже і забули, як це хороше виглядає), але воєнком, тримаючись за одвірок, крикнув:

– Підйом… вашу мать! Марш надвір! На парад! Перемогу проспали!

Так в’язні дізналися про капітуляцію Німеччини.

А наступного дня до тюрми під’їхала крита машина, усіх завантажили і повезли до Львова. Так сталося, що сюди, у камеру, Михайло Засмужний потрапив один. Інших «магерівців» розмістили в інших камерах. Благо, їх хватало на всіх.

Михайло не будував ілюзій щодо свого майбутнього. Назва тюрми – пересильна – говорила сама за себе: тут він тимчасово, перед якоюсь далекою дорогою. Якщо в інших камерах – «бандерівських», «контрреволюційних» – мешканців час від часу брали на допити, щоб дізнатися нові факти, тут, у «дезертирів» було все зрозуміло: винні, тому заслуговують на виселення.

Траплялися дні, коли двері камери відчинялися, заходив офіцер і за списком викликав «с вещами». Що це означало, розуміли всі – не що інше, як етап. Принаймні ніхто з викликаних назад не повертався.

Черга просувалася швидко і через два тижні Михайло Засмужний вже сидів навпроти дверей під невеличким заґратованим вікном.

При цьому сама система відбору на етап так і залишилася незрозумілою: здавалося, брали безсистемно, без усякої логіки. В’язні спочатку намагалися якось визначити, за яким принципом їх відбирають: за часом прибуття у тюрму, алфавітом чи місцем проживання. Незабаром припинили подібні пошуки; стало зрозумілим лише одне: заберуть усіх.

Наприкінці червня, коли літнє тепло перетворило перебування у переповненій камері на щось неможливе, після сніданку двері камери відчинилися і прозвучала звична команда:

– На выход! Без вещей!

Це було щось нове. Правда, що «с вещами», що без них для більшості мешканців камери було однаково – увесь «гардероб» був на них, але сама фраза обнадіювала, що, в усякому разі, не на етап.

В’язнів вишикували на плацу між чотирма бараками. Крім їхньої камери тут були ще дві. Перед трьома чотирикутниками вишикуваних колишніх військових стояли якісь старші офіцери і про щось сперечалися. Михайло Засмужний, який стояв у першій шерензі, чув лише частину цієї розмови.

– За ними плаче Воркута, і я не можу заставляти її чекати, – говорив комендант тюрми, худий довготелесий майор своєму візаві, військовому, погони якого були сховані під синім засмальцьованим комбінезоном.

– Майоре, та зрозумій: мені потрібні робітники на завод! – переконував коменданта «технар». – Де мені їх шукати? У твою Воркуту їхати за ними?

– Це (майор показав на принишклих в’язнів) зрадники Батьківщини і повинні понести заслужену кару.

– А чому ти думаєш, що у мене їм буде солодко?

– Та знаю я вас, кадровиків! Панькаєтесь з усякою шваллю замість того, щоб передати нам.

– Товаришу майор! – підвищив голос невідомий офіцер. – У мене є наказ у будь-яку ціну запустити нову лінію до першого серпня і дозвіл набирати робочу силу де я вважатиму за потрібне.

– І ким він підписаний? Управлінням тилу?

– Державним комітетом оборони.

Почувши таке, комендант замовк, після чого лише махнув рукою, мовляв, вибирай. А невідомий повернувся до шеренг і голосно, щоб почули всі, сказав:

– Я представник 26-го авторемонтного заводу капітан Лєбедєв. Мені потрібні робітники на завод, насамперед токарі, слюсарі. Хто з вас раніше працював з технікою?

У відповідь – тиша. Засмужний бачив, як криво усміхнувся майор. А капітан підійшов ближче і запитав в’язня, що стояв поруч Михайла.

– Чим гайка відрізняється від болта? – запитав.

Той лише похитав головою.

– Я знаю, – озвався молодий в’язень з Городка.

– І чим?

– Гайку накручують, а болт