Читати книгу - "Смак заборони"

— Якщо відверто, не знаю. Ні… Правда, пізніше поговоримо…

— Коли?

— Ну… потім.

— Я зараз іду!

— Правда?…Але я не можу зараз сказати точно…

Я стисла кулаки й потупала додому.

У сієсту вирішила була змотатися на пляж, але ще з найближчого оглядового майданчика побачила цю парочку — біле й чорне, дві спини. Схоже, там точилася жвава бесіда. Я там вочевидь виявилася б зайвою. Тому виматюкалась і пішла шукати Зінку.

По обіді в кабінці виявила місячне. Татусь навіть не пустив саму збігати на маяк по тампакса. Довелося обом збиратись і валити з пляжу на півтори години раніше, ніж звичайно.

Рятівна сила згори послала нам цього ранку веселу, як і раніше, сліпуче гарну Анну. Вона вийшла з ліфта разом із різнобарвною пляжною юрбою — з рудою Танькою в смугастій майці, з блідо-рожевим Геннадієм у розстебнутій до пупа білій сорочці, з медово-золотавою Вірою в світлих шортах, із чорно-маслиновим Гепардом і з млосною юною спокусницею в крислатому капелюсі, що обіймалася з надувним матрацом. Анна з розкритими обіймами кинулася відразу до нас із батьком, він огидно манірно відіслав мене «погуляти-поплавати» й вирушив із нею на гальку, обговорювати філософсько-історичні питання. А я, смакуючи кожну мить цієї короткометражної волі, томливо вигинаючись, пішла в Гепардя.

— Стривай, — схопила його у вузькому проміжку між кабінкою та скелею за руку.

— Привіт для початку.

— Здрасьте.

— Слухай, у нас тут усе нема можливості поговорити нормально.

— Ну?

— Сьогодні, так? О пів… як звичайно.

— Запросто. Тільки ми не будемо… Ну… В мене…

— Я зрозумів. Але побалакати все одно можна.

— Домовилися.

— Твій конвой поки на відпочинку?

— Ага, філософствує.

І ми сиділи ці неможливі 45 хвилин, теревенили й сміялися, і моя рука раз у раз виявлялася накритою його рукою, а його плече частенько терлося об мою лопатку, що вкривалася сиротами. Вони налляли мені склянку вина, і я миттю посоловіла (пили спочатку за моє здоров’я, потім — за його). Коли вірна Танюшка повернула до нас своє веснянкувате личко й махнула рукою, з’ясувалося, що мій зв’язок із реальністю відбувається тепер крізь густу субстанцію якоїсь п’яної хвацької пригальмованості. Я затулила рота ліктем і з заблуканою посмішечкою бубоніла татусеві щось про головний біль, потім влаштувалася в пляжному кутку, на неширокій смужці затінку від пірсу.

Уже перед самими сходами ми зустріли Поленьку. Я схопила її за смаглявий лікоть, поки наші батьки терпляче чекали, відвела трохи вбік, і, притискаючи до грудей подертий пакет із матрацом, прошепотіла їй на вухо:

— Уявляєш, мені Алладдін побачення призначив!

— Та невже? І що ти? Підеш?

— Я що — збожеволіла?!

Біля ліфта (там, де брукована плитами доріжка перетинає широку асфальтовану трасу «ліфт-їдальня») мене зустріла Анна. Вона була мов граціозна, сповнена запалу хижачка — вистрибнула на мене з юк і олеандрів, вчепилась у руку, й блискаючи очима, запитала:

— А що ти тут робиш?

Напевне, божевільно-замріяний вираз мого обличчя говорив сам за себе.

Додому вона очевидячки не поспішала й досить наполегливо пропонувала піти погуляти разом. Довелося зробити великий гак і розійтися з нею біля самої прохідної.

Гепард сидів на лаві й щось читав:

— О, нарешті!

— Мене татусь відпустив рівно о першій, але дорогою я зустріла Анну.

— Так? І якого вона від тебе хотіла?

— У принципі, ніякого.

Він почав цілувати мене.

— То, як я зрозумів, у тебе зараз регули?

— Ага…

— Кривдно, але нічого. Ти знаєш, я тобі на день народження подаруночок готую.

Я засмикалася від захвату:

— Який… ні, ні, не кажи мені! Нехай це буде сюрпризом!

— Я тебе заінтригував?

Його рука тихенько розправлялася з шортами:

— А коли твої червоні справи скінчаться?

— Через 4 дні. Я вже поїду тоді.

— Так… не пощастило.

— Ну, нічого, ми що-небудь придумаємо.

— Я думаю, що так.

Він говорив, поки я сиділа в нього на колінах, що мені в житті потрібен сильний чоловік, старший за мене, а таких, справжніх, дуже мало. Інакше я буду нещаслива.

Потім було це поквапливе, з придихом:

— Скинь це все з себе! — і моє волосся, що прилипло до губів, а потім рушник, матова тінь і «…найголовніше — це щоб чоловік бачив твоє обличчя…».

Моє малятко, Левеняточко, так, так, о Боже мій… Так, мій скарбе, моє Левеня…

Знову ми всі в реп’яхах. Давай я тебе почищу.

Я витирала його спину й шию, а він міркував над географією нашого фінального побачення. У вікні знову метнулася чиясь тінь, тож приходити сюди було вже небезпечно.

— Між іншим, Генка — він людина наша в цьому плані. В принципі, всю цю годину ми могли б качатися в його машині, на задньому сидінні. Вона в нього з кондиціонером і з усім, що треба.

— Так, шкода тільки, що я їду.

У щоденнику я написала про цей момент: «… з надзвичайною теплотою він говорив мені, про