Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"

Хитаючись, він підійшов до Гатлінга і простягнув йому руку.

— Ви перемогли! Вона ваша!

Відповідь Гатлінга здивувала всіх присутніх.

— Ні, вона не моя. Я абсолютно не бажаю нав'язувати себе насильно і робитися її чоловіком тільки тому, що вдало вцілив у ваше перенісся!

Натовп затих, вичікуючи, що буде далі. Слейтон почервонів.

— Біс візьми! Чи кінчиться це коли-небудь? Досить! Міс Кінгман! Як губернатор острова, я пропоную вам зробити вибір негайно, або я накажу кинути жереб!

— Жереб! Жереб!.. — закричав натовп.

Міс Кінгман здригнулася, нетвердо підійшла до Гатлінга і подала йому руку.

— Нарешті, — з кислою усмішкою сказав Слейтон і підійшов привітати її.

— Міс Кінгман, — шепнув їй на вухо Гатлінг, — ви абсолютно вільні, і я не маю на вас жодних прав. Я не смію думати, що ви з'єднали свою долю з долею… злочинця, — ще тихіше додав він.

— Прокляті дошки, як вони риплять! Не оступіться, містере Гатлінгу! Дайте мені вашу руку. Я знаю дорогу як свої п'ять пальців. Адже два десятки років броджу я «вулицями» цього острова. Як біжить час!.. Двадцять років!

І Гатлінг почув, як Терніп тяжко зітхнув.

Була глуха ніч. Зірок не було видно. Другу добу весь острів затягнуто суцільною завісою туману.

Чути було, як у воді плескалася риба, іноді хтось ніби зітхав. Десь глибоко в трюмі скрібся щур у пошуках зерна. Подорожні повільно, навпомацки, пробиралися вперед. Час від часу долинав якийсь стогін: «куу-ва», «куу-ва», що віддалено нагадував крик пугача.

— Що це? — тривожно запитав Гатлінг.

Терніп знову тяжко зітхнув.

— Біс його знає що! Ніхто не знає, хто це плаче і стогне ночами. Наші говорять, що це душі загиблих ходять у мороці і стогнуть. Я не вірю цій нісенітниці. А інші запевняють, що це якась морська тварина, яка водиться в тутешніх місцях.

Гатлінг пригадав про нічні відвідини палуби їхнього пароплава якоюсь істотою, що, очевидно, живе в морській безодні.

— Все може бути! — відповів Терніп. — Але не виключено, що вам це і привиділося. В цих водах шкідливий туман крутить голову.

— Але сліди на палубі? Ми всі їх бачили!

— Можливо… можливо… Сядьмо відпочиньмо, містере Гатлінгу. Задишка проклята!..

І вони всілися на палубі старенького пароплава.

— Тепер близько. Один бриг, два фрегати і ще один колісний пароплавчик — і ми на місці…

— Ви самі бували на цьому підводному човні?

— Бував не раз і говорив з німецьким матросом, який плавав на ньому. Він тільки минулого року помер від цинги. Я не фахівець, але матрос запевняв, що всі механізми човна в справності і його ще можна привести до ладу.

— Чи знає про це Слейтон?

— Гадаю, що знає. Чи не цим човном він і вас хотів переправити на Азорські острови?

— Але чому ж тоді він сам не захотів скористатися ним, аби вибратися з цих жахливих місць?

— У нас передають один одному на вушко, що його там, на материку, давно чекає шибениця. І виходить, що Острів Загиблих Кораблів — саме відповідне для нього місце: тут ніхто не знайде. Та я на крилах був би готовий полетіти звідси! Слейтон — деспот і грубіян. Він справді поневолив нас. Як вам це подобається на старості літ одержувати зуботичини та харчуватися самою рибою! А я так люблю поїсти… ох, як люблю!.. Хоч би один раз ще пообідати по-людськи!..

І вони замовкли, кожний думаючи