Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

Вже потім, коли випили, сиділи і розмовляли, Дубківський розповів, як у 42-му їздив до Охтирки.

— Німці набирали перекладачів для східних земель, я і найнявся. Попросився до Охтирки, сподівався, що Оксана там буде. Ну, моя кохана.

— Ти ж казав, що вона померла! — згадала Міра.

— Збрехав. Вона не схотіла тоді їхати зі мною. Я хотів забути її, але не забув. Поперся ото серед війни шукати її. Але виявилося, що вона давно поїхала кудись з Охтирки. Батька її арештували і він десь зник, навіть могили не залишилося. Оце так, — зітхнув Дубківський. — А мене і досі не попускає. Як згадаю її, так і тремчу весь, наче осиковий листок.

Він так і не завів родини, жив сам, працював у цирку в Мельбурні, де заробляв своїми вухами. У 1962-му Дубківського звільнили, бо у розпалі рок-н-ролу глядачам був не цікавий старий зі слонячими вухами. Наступного дня після звільнення Дубківський сходив на пошту, відправив листа, потім повернувся додому, зробив собі клізму, зняв лампу з гачка, накинув зашморг і повісився.

Лист був Чету, той з Мірою приїхав наступного дня. Поховали товариша, як той і просив. Кинули на труну жменю землі, яку Дубківський возив з собою у саквояжі. Написав, що то була українська земля. Ще просив узяти іншу жменю землі, з його могили, і, якщо колись буде така можливість, то поїхати до України, бажано в Охтирку, і розтрусити землю там. Цього Чет не виконав, бо загинув з Мірою у 1981-му під час лісових пожеж.

Шпиль кілька років після втечі Міри шукав її. З 1921-го по 1926-й фіксувалися появи Шпиля у різних частинах Європи. Здається, йому вдалося навіть переплисти Ла-Манш, бо є кілька свідчень появи Шпиля в Англії. Скоріше за все він протягом цих років шукав кохану, але переплисти океан не міг, а скоріше просто думав, що дійшов до кінця світу, бо ж був істотою примітивною і навряд чи здогадувався, що Земля кругла і за океаном є ще землі. Зафіксовано кілька зіткнень з ним військових частин. Але оскільки всі спроби захоплення Шпиля закінчувалися великими втратами живої сили та техніки, європейськими урядами було вирішено припинити силові операції проти нього. Тим більше, що чудовисько, так і не знайшовши коханої, повернулося у будинок фон Шпіла на пагорбах. Партійні та радянські органи після кількох невдалих спроб захопити чудовисько теж вирішили не чіпати його. Шпиль живе там і досі. Втрата коханої погано позначилася на характері Шпиля. Як свідчить у своїй книзі Владюша Бар-Кончалаба (правнук загиблого професора, троюрідний племінник Славка Дубківського), Шпиль знову перетворився на неживу істоту, до того ж став займатися людожерством.

— Діти! Ви подивіться! Справжній казковий палац! — Група школярів з учителем географії вийшла до будинку на пагорбі. Судячи з одягу, тривають сімдесяті роки. Школярі у схожих спортивних костюмах і з незручними радянськими наплічниками. — Оце так-так! А на мапі не позначено! — здивувався вчитель. — То ми будемо першовідкривачами! Уявляєте, як погано ми знаємо рідний край! Що ось я на Сумщині з 58-го року, а нічого про цей будинок не чув! А яка ж краса! Яка…

— Валентине Миколайовичу, а наче земля тремтить, — перервав учителя один з учнів.

— Та що ти кажеш! У нас землетруси якщо і бувають, то геть непомітні, — засміявся вчитель, який не міг відірвати погляду від будинку фон Шпіла, який досі стояв цілий, навіть вікна цілі були, хіба що пилом дуже припали.

— А щось гарикнуло наче? — спитала учениця;

— Не хвилюйтеся, в наших лісах ані ведмедів, ані вовків ще з повоєнних часів немає! А от вандали є, — вчитель придивлявся до дивної картини, виведеної чимось чорним на стіні будинку. Там була зображена якась жінка з Тонкими рисами обличчя і кучериками, в якій можна було впізнати Міру. — Вже от фарбою намацюлили! Нехай би хоч малювати вміли, а то абищо!

— Валентине Миколайовичу! — закричали діти, які побачили Шпиля, що виходив з будинку.

— Та не кричіть ви так! Хоча щось в цьому є, — розумував собі вчитель, роздивляючись картину на стіні і не бачачи, як діти побігли врозтіч. Не міг відірватися від малюнка, примітивного, але повного якоїсь первісної енергетики. — Таки гарно! Треба сфотографувати.

Вчитель узяв фотоапарат «Зеніт» і став відходити, щоб узяти більшу панораму. Наштовхнувся спиною на Шпиля.

— Це ще що таке? — скрикнув педагог і встиг натиснути на кнопку фотоапарата перед тим, як загинути. Шпиль схопив вчителя і перекусив навпіл. Посмоктав кров, підійшов до стіни і подивився на картину. Її Шпиль намалював сам, власною кров’ю, коли ще вона текла у нього. Шпиль дивився на зображення Міри і завив від суму і болю, хоч пройшло вже стільки років. Від виття внизу закричали діти. Шпиль почув це і кинувся до них, розлючений вторгненням.

— Володимире Степановичу! Знову «чепе» в Шпилівці!

Обком партії, кабінет з портретом Брежнєва. Перший секретар, геть скривлений, дивився на підлеглого.

— Що цього разу?

— Школярі, з учителем, були в поході.

— Так заборонено ж було там подорожувати!

— А вони неофіційно! Без погодження!

— Чорт! Скільки загиблих?

— Двоє. Вчитель і дівчинка. Інші діти втекли, тільки перелякані дуже.

— Знову білявку схопив? — спитав перший секретар.

— Ага, як завжди.

Вони знали, що Шпиль хапав худорлявих білявок і примушував їх співати. Мабуть, сподівався серед них знайти Міру. Але кожного разу розчаровувався і з’їдав бідних дівчат.

— Дітей в лікарню, а вчителя з дівчиною спишемо на нещасний випадок, — наказав перший