Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Коли нас розподіляли по вагонах, якийсь час панували галас і метушня. Більшість моїх односельців повели кудись вперед, а мене погнали в один із задніх вагонів. Тепер усі перейшли на шепіт, якщо взагалі щось говорили, так ніби самі вже постановили щезнути. Я причікнув біля дірки, крізь яку можна було позирати, поряд з якимось хлопчиною, що весь тремтів, мов трепета.

— Мерзнеш? — спитав я.

Він похитав головою.

— Що вони з нами зроблять? — відповів він питанням на питання.

Я стенув плечима.

— Завезуть у Сибір. Вони ж завжди так роблять, — прошепотів хтось.

Вагоном прокотився тихий гомін.

— Сибір? А це де? — спитав хлопець.

— Це на краю світу. Якщо взагалі туди доїдемо. А коли й доїдемо, то пожалкуємо, що доїхали, — відповів той самий голос.

Ще одна хвиля гомону, занепокоєне мурмотіння.

— І що вони там з нами зроблять? — допитувався я.

— Не питай таких дурниць. Те саме, що ми збиралися зробити з ними, — сказала якась жінка, щільніше закутуючись в пальто.

Цього разу реакції не було ніякої, кожен був перейнятий своїм власним Сибіром. А тоді хтось вигукнув: «Вони прийшли!», і всі, не знаючи, що він має на увазі, але в надії, що щось добре, припали до дверей, шпар і щілин у струхлявілих дошках вагона.

Ми визирнули й побачили перед станцією невеличкі групки людей, що намагалися пробратися до нас. Вони дісталися до Тімішоари з сіл, де об'явилися росіяни, аби передати ще щось в дорогу своїм синам і донькам, чоловікам і дружинам, батькам і матерям. Хто не мав що передати на потяг, просто стояв. Інші намагалися підкупити росіян годинниками й цигарками.

Іноді якийсь солдат пропускав кількох з них, а сам розглядав свою здобич. Люди бігли вздовж потяга, вигукуючи чиїсь імена, до них також часто озивалися. Вони обмінювались останніми словами, останніми скупими доторками, а тоді кожен повертався з принесеним на своє місце.

Минули години, перш ніж ми нарешті рушили. Вантажівки приїздили все рідше. Я жував скоринку хліба, інші ніяк не могли надивитися на своїх близьких і припадали до дверей. Вони дивилися на постаті, що заклякли перед станцією, а ті дивилися в наш бік. Прощання, що розтягалося в нескінченність.

Чутно було тільки команди росіян. Іноді хтось із нас кликав когось на вулиці, іноді йому відповідали. Всі прислухалися так, ніби від цього залежало їхнє життя. Я не гукав, бо ж не було нікого, хто міг би мене почути. Тільки раз по раз проводив рукою по светрі, заблуканий в думках.

До того ж уперше в житті я переймався передовсім власним майбутнім, що уявлялося мені яким завгодно, тільки не приємним. Бо щойно внаслідок подій, які катапультували мене простісінько з дитинства кудись, де все ще було незнайоме, в мене з'явилося конкретне майбутнє. Дуже непевне, але воно безроздільно підхопило мене, як ото течія зносить з берега підмулений кущ.

Коли потяг, шарпнувшись, рушив, двері давно вже були зачинені ззовні. Знову пронісся гомін, почулися поодинокі зойки. Ми так звикли до чекання й тепла стиснутих тіл, що нас хилило на сон. Я відчував мало не умиротворення, як і тоді, коли, притулившись до Раміниного тіла, розглядав крізь вікно вузесеньку смужку неба. Потім заплющував очі і чув тільки удари свого або її серця, моє дихання зливалося з її, і я вже не розрізняв, де закінчувався я, і де починалася вона.

Та цей раптовий рух нагадав нам, що починається щось таке, на що ми не маємо жодного впливу. Потяг поступово розганявся, ми вже проминали останні станційні споруди, коли під непевним світлом в кінці колії я раптом розгледів дві постаті. Одна ступила кілька кроків уперед і зупинилась, мов лялька, яку не знати чому там лишили. Можливо, я був лиш одним із багатьох, хто припали до шпар і сподівалися на те саме. Та тепер мені було байдуже, адже я знав, що ніхто не вміє стояти так переконливо-безживно, як мама.

Ми їхали крізь голий зимовий краєвид, в якому засніжені дахи селянських хат скидалися на капелюхи. Я знову примостився біля того білявого, худенького хлопця, що — хоч і називався Петру Ґростат — не вмів ані слова по-німецьки. В моєму вагоні були тільки люди, яких я ніколи раніше не бачив: чоловіки, які щойно повернулися з фронту і поспіхом поспалювали свої німецькі однострої. Інші ще вчора сиділи за шкільною партою чи обробляли землю.

Перш ніж зачинити вагонні двері, до нас запхали ще одного чоловіка з доньками. Його щока була прострелена наскрізь, вухо й волосся з одного боку підпалені. Доньки прикладали йому до щоки просякнуті горілкою рушники. Його біль супроводжував нас увесь час. Всі ми дивились на місце, де на його шкірі зяяла чорною квіткою рана. Це було як загроза,