Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Але ці напористі запрошення до Відня не були головною причиною, чому Боббі Меррік вирішив провести літо в Європі. Реальна спонука, змушений визнати він, крилася в тому факті, що Гелен Гадсон вела невеличку групу туристів через Італію і Францію. Він мав надію зустрітися з нею. Вона перешкоджала його праці, тривожачи сон, викликаючи неспокій, забудькуватість, неувагу. Хай як вона ставилася до нього, він мусить побачити її ще раз, хоча б заради того, щоб позбутися того жахливого останнього спогаду про неї, що катував, ганьбив і завдавав болю своїм ненавмисним нахабством. Спроба досягти якогось примирення доконче потрібна. Він визнав остаточно втрату ілюзій і більше не плекав надії, що колись міг би відновити стосунки з Гелен; але цілком вартувало вирушити в таку путь, щоби побачити її – навіть якщо вона буде обурена, байдужа чи зневажна. Він якось мусить позбутися того невідступного її образу, скривдженої і приниженої.

Він стежив за її переїздами завдяки Джойс, яка цілком добровільно розповіла найважливіші факти про раптовий від’їзд Гелен з Детройта наступного ранку після моторошної театральної вечірки. Очевидно, що Джойс не була втаємничена в те – і, не менш очевидно, дуже хотіла знати – які справи спонукали її молоду мачуху вирушити до Брайтвуда того зимового дня. Видається, що подумки Джойс неминуче пов’язала ту подію з раптовим від’їздом Гелен до Нью-Йорка наступного ранку через якусь важливу справу.

Не маючи змоги по-справжньому вплинути на нього, Джойс розпитувала про ці події наполегливо, вигадливо, відчайдушно; але отримала невелику плату за новину, яку запропонувала як приманку.

Чому саме Гелен Гадсон так сильно хотіла чи потребувала працювати туристичним агентом в Бюро подорожей Бімонда і Ґрейсона, Джойс не могла уявити. Це не було подібно до неї. Вона ненавиділа рутину. Вона не звикла виконувати накази чи дотримуватися розкладу. Вона була така ж практична, як перська кішка на оксамитовій подушці.

Боббі довелося вислуховувати цього силу-силенну, дивуючись з власного терпіння, хоча й чесно визнаючи, що якби Джойс не була така багатослівна з власної згоди, він мусів би підштовхнути її до цього.

Він був вельми вдячний їй за дар балакучости того дня, коли вона розповіла йому, що Гелен готується виїхати з нью-йоркського офісу до Шербурга, як провідниця невеликої груп осіб.

– Джойс набридає тобі, Боббі? – запитала Ненсі Ешфорд одного дня зі своєю турботливою прямотою.

– О ні, аж ніяк! – відповів він, почуваючись трішки дурним.

– Так я й думала!.. Їй саме запропонували цікаву посаду домашнього працівника у Лізі захисту дітей і юнацтва. Я мушу наполягти, щоб вона погодилася на неї.

Після належних умовлянь, Джойс погодилася піти на нову роботу. У свій останній день у Брайтвуді вона зупинила його, коли він ішов зі шпиталю о п’ятій.

– Я більше не бачитиму тебе, – сказала вона. – Я йду, ти ж знаєш, чи не так?

– Ну, це дійсно правда, – відповів він, наче це не спадало йому на думку раніш. – Ти будеш мати доволі клопотів і знаєш, як у мене тут зв’язані руки. Дуже сподіваюся, що нова робота сподобається тобі. Ти обов’язково розкажеш нам, Джойс, як добре змогла впоратися з нею.

– Ти не міг би час від часу приходити і бачитися зі мною? Мені буде страшенно самотньо.

Було очевидно, як нелегко їй далися ці слова. Вона натужно вимовляла їх.

– О, я ж не їду нікуди… Один як палець… Робота просто немилосердна. Сподіваюся, що матиму трохи більше часу для…

Вона засміялася, нервово, безрадісно.

– Більше нічого не говори, Боббі. Очевидно, що ти просто не хочеш… Прощавай! Напевне, я довго не бачитиму тебе.

Він узяв її холодну руку і повторив добрі побажання. Цей епізод залишив неприємні почуття. Очевидно, що ситуація була вкрай ніякова. Можливо, якщо якимось чином підбадьорити старого Томмі, то вона могла би й подарувати йому ще один шанс. Це варто обміркувати.

Прибувши до Нью-Йорка того п’ятничного ранку двадцять першого травня – він відпливав на "Маджестику" наступного дня о четвертій – Боббі розшукав свого давнього приятеля і був вкрай вражений, наскільки той змінився. Томмі був обдертий, засмальцований, млявий, з клаптями неголеної щетини під щелепою… Не дивно, що Джойс шукала собі якихось инших занять, замість того щоб бігати за Томмі.

Вони пообідали разом і героїчно спробували відновити в розмові давно втрачений студентський дух, однак зробити це було нелегко. Надто багато води втекло з того часу… І надто мало черпав її Томмі.

– Подеколи… – Мастерсон потайки заховав брудну чохлу своєї сорочки під рукав плаща, намагаючись впоратися з дрижачою рукою, що тримала ложку… – Подеколи, я маю бажання покласти всьому край. І якби не був таким страшним боягузом, то давно би наважився на це.

І тоді, коли з’явилося безперечне визнання, Боббі взявся до діла. Мастерсон належав до артистичного типу людей, що потребували повсякчасного підбадьорення й лестощів. Його не можна було надміру обтяжувати. Томмі завжди мав майже нескінченну здатність всотувати компліменти, славу і хвалу. Безсумнівно, що Джойс могла би тримати чоловіка в шорах, якби була не така ощадна, коли уділяла належний йому пайок амвросії. А він зголоднів уже давно. Боббі годував його солодкими цукерками лестощів цілісінький день і покинув захмелілим від радощів опівночі – майже таким п’яним, як раніше від віскі. Він піднесеться духом, і покаже їм, їй Богу, що в нього зостався ще порох! Тимчасово він був у депресії, але – як сказав Боббі – цього і слід зазвичай чекати від