Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Та коли наступного дня наближалася обідня пора, усі його думки плуталися так, що й про все забув. Жалкував лише за тим, що й досі не повінчався зі своєю Меланією. А коли за ним прийшли, щоб повести на страту, відійшло й те. В очах стояла лише шибениця, яку він страх як боявся. Тож побачивши на площі військових із гвинтівками, навіть зрадів. Тут його теж назвали бандитом, як і всіх повстанців. «Це він і його брати не дають людям мирно жити», – а від такого звинувачення аж трясти почало. «Неправда! – розкотився площею жіночий крик, від якого і Тимофій стрепенувся. – Він не брав участі, навіть у нашій слободі його не було, – вона стала попереду того чималого гурту, який зігнала ця влада, аби всіх залякати. – Тоді мене треба стратити, за те – що я їх народила!» – вона говорила крізь сльози, але сміливо.

Умить гурт порідів, а за якусь хвилину майже нікого не лишилося. Перед матір’ю мов із землі виросли декілька військових, які загородили їй дорогу. Тимофія тим часом повели назад, бо ніхто не взяв на себе сміливість і не розпорядився, як діяти далі. А через три дні він знову стояв на цьому ж місці. Був і чималий гурт людей, ще й багато військових, які отримали наказ – нікого не випускати з площі, поки все не закінчиться. Та тільки встановилася тиша, як хтось прокричав: «Махно вже в Теплінському лісі!» Тепер прості люди, яких туди зігнали, і не збиралися тікати, адже довкола них здійнялась велика метушня – як військові, так і влада тікали з тієї площі, куди бачили очі. А Меланя з Тимофієм подалися додому. Настя теж рушила за ними, та після такого стресу ледь переставляла ноги.

– А я вже й попрощалася з ним о п’ятій ранку. Знайшовся добрий чоловік, який передав йому шмат хліба, пляшку молока та записку від мене, – хвалилася Петру того вечора.

– То добре, бо дуже він затощав за останній тиждень. Тепер десь сховатися йому треба. Може, до Григорія махне? – сам уважно придивлявся до неї.

– Навіть не знаю, що й придумати. Тимофій не голка, але треба, бо якщо неправда про Махна, вони знову його схоплять, – сама все зітхала. – А щось твою Олену давно не видно. Не захворіла, бува? – спитала просто так, бо вже б і додому пішла, а Петро все топтався перед нею.

– Вона… Вона… – не наважувався щось сказати. – Цього разу покинула мене остаточно, – нагнувши голову, лише шморгав носом.

– Не журися. Невдовзі відчинить двері і скаже, як минулого разу: як добре, що я вже у своїй хаті.

– Навряд. Подалася з одним білогвардійцем, а чи в Росію, чи за кордон, навіть не знаю. Невже ти досі не чула? – він був здивований, думаючи, що слобода аж гуде від таких новин.

– Ні. Повір, за нашими подіями всім не до того, а мені й подавно.

– Вагітна моя Олена, тому й не повернеться. Сказала, що хоче мати справжню сім’ю, – видно, Петрова душа вже відболіла, бо про все розповідав спокійно. – Хоча набрала два великих чемодани різного добра, яке накупила за мої гроші, – усе ж душила його образа. – Ніколи не любила, так сказала на прощання.

– Ось не бери дурного в голову, – хотілося хоч чимось його заспокоїти. – Коли жінка розсердилась, вона може наговорити що завгодно, тільки це не означає, що так воно і є. Час покаже, Петре. Ти видний чоловік, не бідний, завжди з копійкою, а такого жінки самі знайдуть, тож ще й перебиратимеш.

– Мабуть, ні, щось мені не до того. Навіть уявити не можу, що в моїй хаті хазяйнуватиме інша, – та такий він був засмучений, що й Насті шкода його стало.

Вона бачила, як сидів він допізна на призьбі під хатою. Чи думав свою думу, чи дрімав, бо й серед ночі там його розгледіла. Було дуже місячно і вили собаки. А коли ще раз вийшла, неначе десять сичів плакало разом. Оторопіла від почутого та давай до хати вертатися, а ноги не йдуть – усе на місці топчуться. Коли зайшла, зачинила двері на всі засуви, щоби ніяка біда зайти до неї не змогла.

Того вечора Григорій сидів на березі улюбленого озера і думав про своїх рідних. Припускав, що можуть Тимофія кинути за ґрати, але розвідка про те нічого не доповідала. Хвилювався й за матір, яку червоні можуть до серцевого нападу довести, і за сестру, якій простіше всього заподіяти якесь лихо. Але думки знову поверталися до Ксанки, котра маленькими невпевненими кроками увійшла в його серце, а тепер і не збиралася звідти виходити. Коли йому було не до неї, вона навіть не нагадувала про себе, а тільки-но видасться вільна хвилина, умить з’являлася перед його очима. Тому й любив він побути наодинці та подумати не тільки про бойові дії. У цей час йому хотілося мирного життя, мати свій дім, свій сад, клапоть землі, бо все ж був селянським сином. Уявляв, як повертається з роботи, як радісно зустрічає його Ксанка, а в будинку пахне спеченим хлібом. І не потрібні йому ні багатства, ні великі маєтки, щасливий був би, живучи в середньому достатку, але з коханою. Саме за такими роздумами і застав його боєць з охорони.

– Батьку! – озвався тихо. – До вас гостя… – не наважився назвати її ім’я.

– То пропускай! – підхопився Григорій, здогадавшись, про кого мова. Швидко розправив одяг, пригладив чуба і поспішив назустріч, уже помітивши чарівну принцесу, яка, верхи на коні, їхала прямо на нього. Вона здалася гордою і неприступною половчанкою, під якою в міру вгодований кінь з чесаною гривою і блискучими боками тупцював навіть на місці. Може, й справді була у неї кров тих далеких кочівників, чиї діви славилися надзвичайною вродою, а може, сам таке надумав, адже щоразу відкривав її іншою.

– Хто тебе посадив на нього? – звів брови, знаючи норов того молодого рисака. – А якби його щось налякало? – навіть боявся про таке думати.

– Ні, він мене розуміє з півслова. Та і їхали ми лісом, де ніяк йому бігти, якби й захотів, – від її