Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Згадали Йосипа Борозну та його сина Лавра, які володіють Горськом, Плюсами, Коршуновичами, Хоромним, Кварцевим, озерами Рощинським, Раєвським, Тарасівським, Задшеверським, Ведмедовим, Ярцевим, Рубцями та різними пустощами. І що більше куми перелічували отих маєтних, то більше Сірко дивувася із їхньої обізнаності. Знали і пасовиська, і діброви, і борті бджолині, і буди та ґути навіть у братів Лавра, Михайла та Леська Борознів з млинами, ріллями, лісками, луками, перевозами і перевалоками.

— Я, правда, не чув, щоб на Борознів нарікали поселяни, а зброєю з їхніх гамарень користувалася і Січ. І якість її незгірше турецької,— мусив заперечити кумам Сірко.

— Марниця,— ніби не почув зауваги гостя Дзиковський,— що заграбастали своїм родом стільки. Лихо, що ще пнуться грабастати. А Ворони Мартин і Федь, може чув, мають володіння в Севастяновичах, Букші, Вадковичах, Туровнчах, Бурновичах і бозна ще де. І не вам у Січ везуть поташ і селітру, а в Москву аж! А Марко Фай загарбав пустощі. Зваж, куме, не купив, як ти, не змагами і смертельними сукцесами з ворогами здобув право на маєтності, а за хабар придбав Торки, Новосілки та весь Фаївський ліс і обруб аж до самої Стахурщини! А Панас Зінченко всю Тростянеччину, вважай, має для зиску, а Смоловицькі-Смолевичі зискують на яких околах, «поневаж давали велькі помочі зичливі згідно зі станом і партикулярним заслуженством-годництвом на тоє...» — осатаніло перекривив Дзиковський актові записи в гетьманських універсалах.

Підкидала звинувачення й господиня, і виглядало так, що лишалися поодинокі старшини, не маєтники і не здирці.

— Звернися до єпископа Лазаря Барановича в Чернігові від Січі і попроси його присікти оті безчинства,— радили Дзиковські.— Знаний тобі Яким Сомко, царство йому небесне, також ніби козаком із козаків був, а, як наказний, «пожалував» вибільському сотникові Степанцеві Шубі села Орлівку, Грабівку, Мураївку із усім майновим станом тамтешнім, а той тепер, награбавши скарбу, зробився святим отцем у Чернігові,— аж сплюнув у люті Дзиковський.— Одні здирці розвелися повсюд, твоя мосць!

— Ти промовчав, Івасю,— встряла, не втримавшись, Явдоха,— про Павла Малявця стародубського, якому ще пан Богдан на пожитнє користування дав село Яцьковичі із правом збирати на уряди і ранги датки і по досі! Не сказав ти і про Троїцький Іллінський монастир у Чернігові, настоятель якого отримав жалувану грамоту на селище Княже з присілками, в одному з яких я родилася. І шляхтича Тодося Васютинського пропустив, у Ніжинському магістраті полкового писаря-скриба, що отримав Хібайлівку, рівну містові. А намісник Новгород-Сіверського монастиря, як твердила схимниця Олена, Арсеній Климкович, хай Бог простить, гірше магната якого, висотує прихожан, та й ченців-схимників, завівши млини, буди, ґути, пасіки, лови і ще там що. Те навіть Ромодан, як казала його Оксана, осудив, хоч і від заздрості, звичайно,— спішила вона добити Сірка станом у Гетьманщині.

— Та хоч би ми тобі і всю ніч оповідали про здирства старшин, то всіх гріховодств їхніх не перелічили б не кажучи вже про бояр, воєвод та навіть іних душпастирів,— заокруглював свої скарги Дзиковський.

— Де ж те перелічиш, а найпаче отут, в Слобожанщині, чи під тим банькатим Іванцем на Лівобіччі? — підпряглася, мов суху скіпку смоляну кинувши в багаття, господиня.— У нас із покону владці були людяними в громаді і вибраними поспольством, а з того царські прислужці глузують та аж скаженіють, хоч і не можуть поки що зламати. Їхні отці прийшли, звучись попами, речуть із вівтарів-папертей, що всяка влада є від Бога, як і сам самодержець, отож, будьте покірні, як ті аґнці-вівці! Вони невбарі від імені Бога і самого Бога уб'ють у людності,— кипіла в гніві та розпачі господиня.— Царські посланці силоміць закупили за мідні гроші в громадах ніжинських збіжжя і сіль, як жолд ратцям. На Дону, кажуть, ще гірше. Працею робучого люду гендлюють, продають і купують приязнь собі, як ляхи ото. У нас були білоцерківці якось днями: Василь Крамаж, Самійло Чигиринець, Тиміш Збаражчик, Іванко Любарець та Гнат Селяник, то оповідали, бідарі, що подали позов на свавільну купу з корогви Галицького полку і єзуїтів, які підпалили їхні обійстя для забави, так що вони ледь із душами приправилися по тому до нас сюди. Одні наруги і глум над нами, та й годі! Шкода Опару бідното, який волів краще мати справу з ордою, аніж із ляхами, а Дорошенко, як думаєш, куме, мабуть, має глузд, коли спаюється з султаном?

— Я ж на агарян, кумо, знаєте як дивлюся...

— Дорошенко, кажуть, тобі ще з молодика знаний по Січі і приязний, то нужда хай і для тебе закон виправить!

— Опара та Дорошенко,— побачив господар здивованість в очах Сірка,— тут у нас набрали прихильності, як найнадійніші, то і ти над тим помисли,— докинув Дзиковський.— Чей же, скільки народів, навіть християн, живе не нищачись, як ми, під хондкаровим орластим протектом, платячи аатанові і саатанові — Блискучому Порогові і Порогові Щастя мізерію, а головне — що султан-чужовірець до нашої віри байдужий, не те що патріархи і цар.

— Люди! Що ви речете, гнівлячи Бога?! — не витерпів Сірко.— Хіба яничарство не є гріхом для вас?! Не скидайте з абаки магометанства! Адже аґаряни нас напастять, ясирять, палять, торгують нами!

— А бояри, воєводи, цар — не те саме? Вони набагато гірші, бо одновірні, бо спритніші й хижіші! — аж пашіла в господаря мова.— Ти, не поварившись у цьому, не відаєш жаху, кажу тобі ще раз! Тобі конче треба пізнати царя і бояр ближче, край треба, бо витаєш, як янгол, у небесах! Магнати і мурзи-табаші самі собі королі, а бояри сліпі до волі самодержця, хоч би і не згоджувалися з ним. Інакше вони вори і сатани! Суцільне заселення Слобожанщини нашим людом, оце наше осадництво створило Московії надійний заслін від ногаїв, а розглядається царем як ласка жалувана, тому й датки по