Читати книгу - "Холодний Яр"

— А що доброго у ваших краях, пане отамане?

— Доброго? Не охота й оповідати. Та почну, як то кажуть, з кінця. Займав я із загоном Звенигородку, як звідуни донесли, що ціла армія Будьонного іде в напрямку нашої місцевости. Обрахував я, що на третій день можна вже сподіватися рогатих гостей.

Загін у мене, так собі, ні великий, ні малий — 350 кінних та 1600 піших. Покидаю Звенигородку, щоб уникнути бою самому і посилаю зв'язків до всіх отаманів, щоб збиралися в район Лебединського манастиря. Думаю — збереться більша сила, можна буде дати будьоновцям прочухана, щоб пам'ятали Україну. По дорозі зустрічаю херсонський загін Залізняка — утекав перед будьоновцями в степ. Пропоную, щоб залишився і обєднався з нами; він пропонує мені, щоб іти разом з ним на Херсонщину. Переконую його, що не добре задумав, бо і вся армія будьоновська іде в тому напрямку на Крим. Як переможуть нас будьоновці тут-то ліс наш батько, а там — голі степи.

Не послухав — пішов у свою дорогу, а я у свою. Догнав мене Гризло із загоном, що одержав мого листа. Об'єднавшись ідемо до Лебедина.

Застаємо там загін отамана Яблочка. Сам Яблочко — здоровий дідуган в розцяцькованому кожусі на доброму сивому коні — чиста тобі копія кошового Сірка — тільки булави бракувало. Загін у нього добрий — сто кінних, двісті піших, вісім кулеметів, гармата. Набоїв величезний запас.

Запросив нас Яблочко до своєї «резиденції» — до села під Лебединським лісом. Передали повідомлення, щоб всі отамани туди йшли.

У «царстві» Яблочка харчів, фуражу — заваль: приняли нас гарно. Сам він далеко від «резиденції» не віддалявся: нападе на Цвітково, Бобринську чи ще яке місто або станцію і назад до садиби. Большевики туди і носа не показували.

Ждем день-другий на отаманів — нема нікого. З Черкащини прибув тільки загін — 120 кінних. А тут повідомляють, що будьоновці вже у двадцяти верстах.

Зібрали ми разом три тисячі озброєних. Перейшли до другого села — там церква старовинна і піп — наша людина, ідейний чоловяга. Посвятили там зброю, дали присягу: або ворога з України виженем, або вмрем чесною смертю за батьківщину.

Стали обідати — було по другій годині — повідомляють нас, що перші відділи будьоновців у Лебедині, вже стали на ночівлю. Вісім верстов від нас... По селах круг Лебедина — теж повно кінноти. Подаю думку: вивідати добре до ночі, що де і як, а вночі, розбившись на три-чотири відділи — напасти на будьоновців. Посадити усіх людей на коні, пару гармат прикупити — тоді можна партизанити. Кіннота помучена походом, спати буде добре. Гризло мене підтримав, та Яблочко з помішником уперлися. Кажуть: нападати на п'ятнадцять тисяч доброї кінноти і заводити з нею боротьбу — це божевілля!

Та боротьбу заводити — кажу — дійсно божевілля, але захопити із три тисячі коней і зникнути — навіть зовсім мудра річ. Нагадую їм, як нас триста у Мокрій Калигорці червону дивізію вночі обезброїли. Не погоджуються, краще — кажуть — переховатися у лісі, поки головна сила перейде, а тоді напасти на задні частини і обози. Ну добре — кажу — а як про нас довідаються і самі нападуть? П'ятнадцять тисяч кінноти!.. Тоді пиши-пропало. Як боїтесь самі напасти, то ходім відразу до Холодного Яру. Там і ліси неприступні для кінноти і спільними силами щось придумаємо. Яблочко уперся: Нікуди не піду! Я у своїх лісах ніякого чорта, не то що Будьонного, не боюся!

Уговорили і мене. Щоб замести слід, виступаєм в один бік, а увечері робимо круг і до Лебединого ліса. Переймаю на себе керівництво. Висилаю кінні застави з наказом слідкувати за дорогами і нікого не зачіпати. Сотникам наказав стежити, щоби хто із козаків вночі до дому не захотів навідатися, бо як упіймають і довідаються, що тут стоїмо — буде зле.

Раненько Яблочкові кіннотчики, що були у заставі, тягнуть до штабу тринадцять кінних будьоновців-кватирєрів. Піймали на дорозі, а декілька утекло. Ого — думаю — буде робота! Вириваємо — кажу отаманам — поки не пізно, до Холодного Яру. Заспокоюють, що будьоновці спішать на врангелівський фронт — не будуть затримуватися. Полонені підтверджують, що наказ є не затримуватися. А тут застави доносять: перші полки ідуть недалеко ліса — минають нас. По полудні шпіка червоного у лісі піймали — признався, що послали розвідати, де стоїмо та яка нас сила. Та як перші полки пішли, не затримуючись, чомусь і мені стало видаватися, що перейдуть, не мають часу.

За ніч ще із п'ятдесять верхівців будьоновських наловили застави по дорогах.

А годині в дев'ятій ранку летять застави: кілька полків наступає на ліс. Вирушаємо у глиб ліса — а й там лави кінноти. І зправа і зліва строчать вже кулемети.

Я в один бік, Гризло та Яблочко — в другий.

Оточені кругом. Починають нас «святити» з гармат — з легких і важких. Залишаю частину в резерві при обозі, решту — на фронт.

Я в один бік. Гризло та Яблочко — в другий.

Перший наступ відбиваєм.

Роблю з кіннотою маневр, щоб звести червоних один на других. Удається. Поки будьоновці луплять самі по своїх, лечу на другий фронт. Там зле — напирають «товариші». Ранених повстанців багато, вже й убитих досить. А тут ще з боку свіжий полк у наступ. Яблочко та Гризло збирають усю кінноту, щоб була з цього боку і кидаються назустріч, стримувати. Відганяють кулеметами ту лаву, а я скачу, забираю триста своїх з резерви, завертаю піших, що вже відступають, і починаємо тиснути будьоновців. Що з рештою моїх, що залишилися на другому фронті з сотником Пугачем та Дорошенком, не знаю. Цих не можу покинути і коня не маю — віддав.

Червоні з важких гармат густіше починають садити. Прибігає мій сотник Петрів з сіма козаками — давай підмогу, бо з іншого боку валять будьоновці. Кажу спішити туди кінноту — так кіннота погналася за червоними в інший бік. Віддаю цей «фронт» свойому старшині — сам допав три коні, сідаю з Петрівим та одним козаком — скачемо на загрожений відтинок. Забираю від обозу останню півсотню — кидаю туди. На щастя Пугач знову покермував так, що будьоновці з того боку по своїх б'ють в гущавині. Летимо назад, де стрілянина і крики що раз сильнішають. Вискакуєм на прогалину — а тут кулемет будьоновський з тачанки: всі три