Читати книгу - "Фаренго. Ч. 1. Тінь попередника"

підносився в повітря, сідав на комбінезони, на блискуче хутро морліфів і на кольорові панцирі кіборґів. А потім від найменшого руху злітав знову, утворюючи навколо колони щільну й рухливу хмару. Пил забивався до фільтрів, заважаючи дихати, скрипів у бганках одягу і не відпускав ноги, занурені до його споконвічного лігва. Пиловий шлейф, якого було видно навіть у темряві фіолетової фаренгійської ночі, тягнувся за ними на декілька кілометрів. Транспортних роботів час від часу доводилося звільняти з пилових пасток, де вони, сівши на пузо, безпорадно ворушили кінцівками.

Коли колона досягла розлому, на східному обрії бліде багряне ґало вже відступило місце світанковому пурпурові. До сходу червоного диску Таліс залишалося менше стандартної години. Ніби супроводжуючи появу червоного сонця, над горизонтом завис один із двох місяців Фаренго — тьм'яно-шафранова Пайоніра. Відразу посвітлішало і в сяйві місяця попереду виникло пасмо спадистих пагорбів. За ними, наскільки пам'ятав Вольск, був розлом і, можливо, діра, що вела до печер. Першими на пагорби видерлися «павуки» і морліфи.

— Ось вона — діра! — Некіч показав Вольскові на екран свого комунікатора, який відображав у реальному часі все, що потрапляло до поля зору панорамних камер кіборґів. Там було видно темний зиґзаґ тектонічного розлому і ще темніше жерло діри. Раптом один із індикаторів приладу мигнув червоним.

— Я слухаю, Шермо, — капітан перемкнув комунікатор на кодований канал. Що саме сказала лідерка капітанові, Вольск не розчув.

Некіч дав знак колоні зупинитися. Потім повідомив команді:

— Морліфи сказали Шермі, що он там, — він махнув рукою в бік пагорбів, — вони знайшли щось незвичайне. Шерма наказала нам поки що не наближатися до діри. Ми будемо чекати на неї і на того Махоніко. Вони вже сюди їдуть.

— А «павуки» навіщо? — спитала Вей. — Нехай вони подивляться на це «незвичайне».

— Не поспішай, жінко, — порадила Овіта.

Некіч із здивуванням подивився на Знаючу, але нічого не сказав. Він набрав на пульті керування числову комбінацію. Зображення на екрані сіпнулося, потім там з'явився силует морліфа.

«Це Дорс, — визначив Вольск. — Вона масивніша за Дунса і морда в неї товстіша».

Дорс причаїлася над дальнім кінцем розлому й уважно роздивлялась (або обнюхувала — розібрати було важко) предмет, подібний до скельного уламку. Капітан збільшив зображення. Тепер стало зрозуміло, що це не камінь, а частина напівзруйнованого механізму.

— Що скажете, Вольск?

— Фраґмент ротора якогось землерийного механізму.

— Це наша техніка?

— Себто?

— Техніка нашої раси? Людська техніка?

— Судячи з форми ротора, так.

— У нас були попередники, — завважила баронеса.

— Експедиція Анволі, якщо вірити Шермі, у цьому районі не працювала. Отже, це або техніка Нурасова, або ж з «Атону», — припустив техноархеолог. — На роторі мають бути заводське маркування і логотип. Якщо вони не збереглися, я, за конструктивними особливостями, спробую визначити час і місце виготовлення деталі. Мені згадується, що радник Гело казав про ще два безпілотники, які нібито літали до Фаренго і висаджували тут кіборґів. Може, це їхні фраґменти?

— Було би цікаво знати, хто ж пробив діру до Лабіринту, — сказала Вей.

— Побачимо, — буркнув капітан.

Не минуло й двадцяти хвилин, як на півдні з'явились габаритні вогні землерийного кіборґа. Шерма і Махоніко, помітивши колону, зістрибнули з його вантажної платформи. Вольск завважив, що партизанка встигла змінити захисний комбінезон на легкий біоскафандр.

«Цікаво, а для решти також передбачили захисні засоби?» — подумав археолог.

— Що там знайшли морліфи? — Шерма виглядала стурбованою.

— Там, у розломі, лежить артефакт, — доповів Некіч. — Вольск вважає, що це ротор землерийного робота однієї з попередніх експедицій.

— Треба його оглянути, — Шерма першою рушила до пагорбів. Колона, піднявши свіжу пилову хмару, потягнулась за лідеркою.

Те, що на екрані здавалося дірою, насправді виявилось солідним тунелем. Навіть тепер, після кількох століть вітрової ерозії, його штучне походження не викликало сумнівів. У гранітній підошві плата Поланського хтось прорізав похилий прохід. Археолог уважно оглянув уламок великого ротора, кинутого недалеко від тунелю. Уламок вкривали бурі нашарування, і лише ріжучі поверхні фрези блищали під променями прожекторів, ніби щойно виготовлені.

— Це робот Нурасова, — Вольск показав Шермі на маркування, яке він знайшов, відколупавши шматок окалини. — Ось, бачите… Написано «AR04». Можете перевірити за базою класифікатора, але я точно пам'ятаю, що це флотський індекс «Тінтажеля», на якому прийшла сюди експедиція академіка.

Некіч відкрив базу даних свого комунікатора, увійшов до теки «реєстри і маркування» і підтвердив:

— Він має рацію. Рейдер першого класу AR04 «Тінтажель», порт приписки — тодішня база «Амберлі Сендз» на Аврелії, нині вже неіснуюча. Був введений до складу Флоту у двісті тридцять першому, виведений у двісті шістдесятому році. Рейс до Фаренго здійснив у двісті тридцять п'ятому, його командиром тоді був капітан першого ранґу Ліві…

— А чому це раптом на якусь землерийку нанесено бортовий номер? — поцікавилась Шерма.

— «Тінтажель» будувався і споряджався як спеціальний військово-дослідницький корабель. У штатний комплект корабельних кіборґів входили роботи для вивчення космічних об'єктів.

— Логічно, — погодилась партизанка, погладжуючи товсту шию Дунса, що підбіг до неї. — Спробуємо запустити до діри нашого кіборґа. Хеме, нехай «павук» пройде тунелем до його з'єднання з Лабіринтом.

— Зробимо, — Махоніко перемикнув на себе керування кіборґом. «Павук» зістрибнув на виступ перед входом до тунелю і щез у його чорноті.

Некіч розгорнув плівковий екран-демонстратор. Кіборґ транслював на нього одночасно чотири оглядові зображення — два інфрачервоних і два через інтенсивну оптику. Судячи з цих зображень, «павук» спритно біг тунелем, легко перестрибуючи через неширокі тріщини. Раптом тунель перетворився на майже вертикальний колодязь.

— Напевно, це і є вхід до Лабіринту, — припустив Махоніко.

— Йдемо далі?

— Нехай «павук» перевірить колодязь зондом, — наказала Шерма.

Одне із зображень зазнало змін. У ньому згустилася темрява, потім виникли обриси правильного конусу з віялом виступів біля гострого закінчення.

— Бурова голівка, — прокоментував Вольск.

— Осьовий бур геологічного робота, — уточнив Махоніко.

— Древнього. Здохлого. Він перекрив колодязь. Треба його підірвати.

— А якби розрізати?

— Ця здохлятина, радше за все, вкрита панциром. А бури зроблено з твердих сплавів.

— Вибух розбудить охоронців Лабіринту, — голос Овіти здався Вольскові зловісним. «А раптом накаркає, бісова відьма», — подумав він, а потім згадав, що Знаючі здатні читати думки.

— А тепер охоронці сплять? — чи то запитала, чи констатувала Шерма.

— У них чутливий сон, — Овіта подивилася на археолога. Крізь світловий фільтр її шолома він не міг бачити очей Знаючої, але про всяк випадок вибачився за «бісову відьму».

— Спробуємо обійти цю затичку, — прийняла рішення Шерма. — Хеме, наш кіборґ зможе розширити колодязь?

— Теоретично, так, зможе.

— Тоді нехай починає.

— Може, все ж для початку заведемо до тунелю техніку, — нагадав капітан. — Уже світанок, а ми тут мов на долоні.

Усі, наче за командою,