Читати книгу - "Ловець орлів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ха! Не ворог і не друг! — озвався батько. — Йому нема до нас діла.
Вдалині, де зливаються дві річки, струмився димок: ясна річ, там хтось розбив табір. Мати дивувалася, хто б це міг бути. Мене ж пекла думка: як би скоріше вгамувати спрагу. Ми чимдуж кинулися до річки. Змучені коні, зачувши воду, нашорошили вуха і з останніх сил подибали слідом. Пили ми довго, і вода здавалася нам як ніколи смачною. Познімавши з коней поклажу, ми з батьком вернулись до річки й викупалися. Тим часом мати й сестра зготували обід із наших мізерних запасів м’яса. Поївши, ми вклалися у затінку дерев, а батько вартував, поки ми спали. Коли споночіло, він розбудив нас.
— Кругом тихо, — повідомив батько, — але під час заходу сонця з пониззя річки я чув три постріли.
Побравши свої ковдри, ми трохи заглибилися в ліс і знову полягали спати. Втома була надто велика, й нам не хотілося ні їсти, ні пити. Ми знову заснули. І батько теж.
Ніч минула без пригод. На світанку я прокинувся перший і подався до річки. Вдалині я знову помітив димок, що клубочився над долиною. Наші коні мирно поскубували траву. Я вийшов на узлісся і побачив п’ять антилоп, що паслися на галявині. Ховаючись у кущах, я підкрався до них близько і вбив одну антилопу. Тепер у нас було м’ясо на сніданок.
Ми досхочу поїли, і втому як рукою зняло. Ми сподівалися, що люди, які розбили табір далеко в долині, захочуть довідатися, хто ж ми. Проте жодного вершника не побачили. Сонце стояло високо, коли ми спакували речі й перейшли річку.
Широка стежка неподалік від берега збігала в пониззя. Ми рушили нею і невдовзі перейшли вбрід річку Гірський Баран. За видолинками ми обминули тополиний гай і наткнулися на форт білих людей, як дві краплі води схожий на форт Кі-пи в гирлі річки Мара-яс. Біля форту стояв вігвам.
Назустріч нам висипало п’ятеро чоловіків із дружинами та дітьми, а з вігвама вийшов ще один білий з дружиною. Вони з цікавістю розглядали нас. Прив’язавши коней, ми попрямували до них. У чоловіка, що стояв біля вігвама, обличчя й руки були вимазані чорною фарбою. Це нас здивувало: оплакуючи наших покійників, ми фарбували обличчя і руки в чорний колір. А що в білих існував такий звичай, ми не знали.
Неприємно, коли тебе розглядають зблизька, а білі та їхні дружини не зводили з нас очей. Тож не просто було підійти до гурту й невимушено привітатися. Усі чоловіки потисли спочатку батькову руку, а потім мою. Такий звичай білих. Безглуздий звичай! Уперше ми про нього дізналися, коли відвідали форт Червоних Курток на півночі.
Після того як усі потримали нас за руку, білий чоловік, пофарбований в чорне, — він був хазяїном форту — запитав на мигах, хто ми і звідки прийшли. Батько відповів йому те саме, що відповідав чейєнам: ідемо ми від пікуні, з якими розлучилися назавжди.
Тоді чорний-білий чоловік ще поцікавився, де зараз стоять пікуні і чи бачили ми форт на Великій річці та його хазяїна, який одружився з дівчиною із племені майданів. Батько відповів, що у форті тому ми бували не раз, а його хазяїн Кі-па — наш друг, у нього ми купили рушниці. Пікуні й «черевані» ведуть із ним жваву торгівлю, заповнивши його комори бобровими шкурками.
Така відповідь припала до душі чорному-білому. Засміявшись, він сплеснув у долоні й сказав на мигах:
— Я дуже радий. Кі-па — мій близький друг. З ним у мене спільна торгівля. Заходьте, пообідаємо разом.
Ми зайшли в дім. У кімнаті-крамниці, куди ми потрапили, нас вразила велика кількість гарних товарів, а в залі горіло багаття, на гарячих жаринах стояли казани зі стравами.
Білі одне за одним помили руки і обтерлись шматком білої тканини. Умився також чоловік, пофарбований у чорний колір. Ми були вкрай здивовані: за нашими звичаями, людина, котра оплакує покійника, не сміє вмиватися серед дня. Однак ми ще дужче здивувалися, побачивши, що чорна фарба не змивається і навіть не лишав слідів на білій тканині. Невже в нас сталося щось з очима, або ж та фарба якась чарівна?
Одна з жінок, помітивши наші вражені погляди, щось сказала своїм друзям. Ті поглянули на нас і засміялися, а жінка пояснила на мигах:
— Він не такий, як інші білі люди. Це — чорний білий.
Придивившись пильніше до чорного-білого чоловіка, ми впевнилися, що він різниться від інших не лише кольором обличчя. У нього було коротке, смолисте, кучеряве волосся; товсті, синювато-червоні губи, незвично широкий ніс, великі, з дуже білими білками очі. Жінка сказала правду: він не був схожий на білих людей, цей чорний-білий. Ми не могли собі сказати, подобається він нам чи ні[22].
Жінки подали нам їжу в тоненьких металевих мисочках: суп, м’ясо, кукурудзяну кашу; кукурудзу вирощують на своїх полях майдани. Після ситного обіду мій батько розмовляв і курив з білими. Ми довідалися, що невдовзі сюди прибудуть кроу, щоб вести торгівлю. Протягом кількох місяців вони виловлювали бобрів у верхів’ях річки Гірський Баран. Мій батько вирішив залишитися у форті й тут зустрітися з кроу. Пополудні ми вирубали з молодих тополь нові жердини й нап’яли вігвам.
Увечері чорний-білий чоловік та його дружина-кроу прийшли до нас у гості. Він розпитував нас про пікуні і про те, чому ми розлучилися з ними. Сказав, що пікуні — лихі люди, постійно ворогують із кроу, та й воїни з них нікудишні. Безліч разів водив він кроу на бій і сам убив багатьох пікуні. Нам гидко було слухати його розповідь, але водночас я тішився, спостерігаючи, як міниться на обличчі від гніву батько. Це була добра ознака: хоч батько і лаяв пікуні, але досі ще відчував себе одним із них. Мати теж це помітила.
Дні минали, а кроу не з’являлися. На берегах обох річок водилися бобри, і я щовечора ставив пастки. Вдень я полював, постачав м’ясо сім’ї та людям із форту.
Батько не брався ні за холодну воду і здебільшого мовчав. Вигляд у нього був пригнічений. Якщо він зрідка й заводив мову, то лише про свої талісмани та коней та як він їх собі поверне. Хай-но ми опинимося в безпеці біля кроу —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець орлів», після закриття браузера.