Читати книгу - "1Q84. Книга ІІІ"

Насамперед йому спало на думку, що дзвонить Фукаері. У таку недоречну пору робити це могла тільки вона. «Або Комацу», — наступної миті подумав він. Бо й ставлення Комацу до часу не вкладалося в здоровий глузд. Але цей дзвінок начебто не належав йому. Взагалі звучав настирливо й по-діловому. Крім того, кілька годин тому Тенґо зустрічався з Комацу й про все докладно поговорив.

Ясна річ, був вибір — пустити повз вуха цей дзвінок і далі спати. Загалом Тенґо кортіло це зробити. Однак дзвінок, ніби виключаючи будь-яку іншу можливість, ні на мить не вгамовувався. Здавалось, деренчатиме до світанку. Тенґо встав з ліжка й, натикаючись на щось, підняв слухавку.

— Алло! — ледве повертаючи язиком, сказав він. Здавалось, ніби замість мозку голову заповнював заморожений салат. На світі є люди, які не знають, що салат не слід заморожувати. Бо коли потім його розморожують, він утрачає свій смак. Хоча кажуть, що, можливо, саме це — найкраща його якість.

Приклавши слухавку до вуха, Тенґо почув шум вітру. Примхливого вітру, що пролітає вузькою долиною між горами, злегка скуйовджуючи шерсть струнконогих оленів, які п'ють прозору воду, нахилившись над потоком. Та це не був шум вітру. А чиєсь дихання, збільшене апаратурою.

— Алло! — повторив Тенґо. Можливо, це хтось пустує. Або, може, телефонна лінія несправна.

— Алло! — озвався хтось незнайомим жіночим голосом. Не Фукаері. І не заміжня подруга.

— Алло! — сказав Тенґо. — Тенґо слухає.

— Тенґо-кун, — сказала співрозмовниця. Нарешті розмова начебто стала клеїтися. Але з ким, Тенґо не здогадувався.

— Хто ви?

— Кумі Адаті, — відповіла жінка.

— А-а, це ти? — здивувався Тенґо. Це була молода медсестра Кумі Адаті, що мешкала в будинку, з якого він чув крик сови. — Що сталося?

— Ви спали?

— Ага, — відповів Тенґо. — А ти?

Запитання було беззмістовним. Звісно, сонна людина не може дзвонити по телефону. І чого це він поставив таке дурне запитання? Мабуть, через те, що в його голові міститься заморожений салат.

— Я на роботі, — сказала вона. І відкашлялася. — Послухайте, Кавана-сан нещодавно помер.

— Кавана-сан помер, — нічого не розуміючи, повторив Тенґо. Невже хтось може повідомляти, що він, Тенґо, помер?

— Тенґо-кун, вашого батька не стало, — уточнила медсестра.

Тенґо беззмістовно переклав слухавку з правої руки в ліву.

— Не стало, — знову повторив він.

— Я дрімала в кімнаті відпочинку, коли після першої години пролунав дзвінок виклику, що був у палаті вашого батька. Я здивувалася, бо, будучи довгий час непритомним, він не міг подзвонити, але відразу побігла. Прибігла, та він уже не дихав. І серце перестало битися. Розбудила чергового лікаря, який надав невідкладну допомогу, однак вона була даремною.

— Отже, ти хочеш сказати, що батько натиснув на кнопку дзвінка?

— Можливо. Бо ніхто інший цього не зробив.

— Яка причина смерті? — спитав Тенґо.

— Я вам сама нічого не можу сказати. Але, здається, він не страждав. Обличчя було спокійнісіньким. Як би це сказати… складалося враження, ніби наприкінці осені в безвітряний день з дерева упав листок. Може, я погано висловилася?

— Ні, зовсім не погано, — відповів Тенґо. — По-моєму, добре.

— Сьогодні зможете до нас приїхати?

— Гадаю, що зможу. — З понеділка мали відновитися лекції в підготовчій школі, та якщо помер батько, то якось обійдеться без них. — Сяду на перший експрес. І десь о десятій прибуду.

— Була б вам дуже вдячна. Бо треба залагодити деякі справи.

— Справи? — запитав Тенґо. — Треба щось конкретно приготувати?

— Ви — єдина людина з родини Кавани-сана?

— Мабуть.

— У такому разі візьміть із собою власну печатку. Може, знадобиться. А посвідчення про правильність печатки маєте?

— Гадаю, що так.

— Про всяк випадок прихопіть і його. Нічого іншого, гадаю, не буде потрібно. Бо ваш батько сам, здається, усе приготував.

— Усе приготував?

— Ага. Коли ще був при повній свідомості, докладно розпорядився щодо витрат на похорон, щодо одягу й місця поховання. Був дуже завбачливою людиною. Так би мовити, практичною.

— Справді був таким, — підтвердив Тенґо й потер пальцем скроню.

— О сьомій ранку скінчиться моє чергування, і я піду додому спати. Натомість на роботу прийдуть Тамура-сан і Омура-сан і, гадаю, все вам докладно пояснять.

Тамура-сан — медсестра середнього віку в окулярах, Омура-сан — медсестра, яка застромляла кулькову ручку у волосся.

— Дякую за все, що ви зробили, — сказав Тенґо.

— Нема за що, — відповіла Кумі Адаті. А потім, ніби раптом щось пригадавши, додала: — Прийміть, будь ласка, від мене щире співчуття.

— Дякую, — сказав Тенґо.

Тенґо не міг більше спати, а тому скип'ятив води й випив приготованої кави. Завдяки цьому голова трохи прийшла до норми. Він відчув, що начебто голодний, а тому з'їв сандвіч з помідорами й сиром, що зберігалися в холодильнику. Але сандвіч майже не мав смаку — так буває, коли людина їсть у темряві. Потім Тенґо вийняв розклад руху поїздів і дізнався про час відходу експреса до Татеями. Хоча два дні тому, в суботу, повернувся з «Котячого міста», доводилось знову туди вертатися. Але цього разу не надовго — на один-два дні.

Коли годинник показав четверту, Тенґо помився і поголився. Щіткою намагався пригладити скуйовджену купу волосся, але, як завжди, це йому не зовсім добре вдавалося. Байдуже! Воно вдень уляжеться.

Батькова смерть його особливо не потрясла. З непритомним батьком він провів разом два тижні. Було видно, що сам батько сприймає своє наближення до смерті як доконаний факт. Подібні слова звучать дивно, але, здавалось, що після такого рішення він сам вимкнув рубильник життя й опинився в коматозному стані. Лікарі не могли визначити, що призвело до коми. А от Тенґо знав, що батько сам вирішив умерти. Або не захотів більше жити. Світло його свідомості погасло, всі відчуття замкнули свої двері й чекали настання нової пори року, як опалий листок, за словами Кумі Адаті.

Зі станції Тікури на таксі він прибув до приморської оздоровниці о десятій тридцять. Як і напередодні, в неділю, був спокійний зимовий день. Сонячне проміння щедро обдаровувало своїм теплом присохлу траву у дворі, а незнайомий строкатий кіт, гріючись на осонні, неквапливо й ретельно облизував свій хвіст. Медсестри Тамура й Омура зустріли Тенґо біля парадного входу. Кожна тихим голосом заспокоювала його, а він дякував за співчуття.

Батькові останки містилися в непримітній кімнатці непримітної частини оздоровниці. Медсестра Тамура провела туди за собою Тенґо. Світло люмінесцентної лампи під стелею робило білі стіни цієї кубічної кімнатки без вікон ще білішими. На невисокому, до пояса, комоді стояла скляна ваза з