Читати книгу - "Оголений нерв"

Настя зібрала все необхідне для поїздки в село і вже біля виходу згадала: потрібно прихопити ключі від гаража і ще раз обдивитися таємничий куток.

Вона ввімкнула світло, але видніше в гаражі не стало. Настя знайшла ліхтарик китайського виробництва. Тонкий пучок світла намацав у віддаленому кутку серед мотлоху балончики з фарбою. Настя взяла один у руки — він був повний. В інших також була фарба і більш нічого. Настя витягла ганчірки, щоб подивитися, чи не сховане щось у них, і відчула, що вони в чомусь липкому. На деяких ганчірках була ще свіжа фарба. Напевно, ними витирали забруднені руки. Балончики всі повні, то звідки взялася фарба на руках? Подальші пошуки не принесли нічого нового, залишивши Насті ще одну загадку, проте кольори фарби навели її на одну здогадку.

Розділ 48

Геннадій не терпів брехунів, а зараз сам себе ненавидів за брехню. Він міг зізнатися матері, звідки взялися і для чого стоять у гаражі балончики з фарбою, і вона зрозуміла б його, але не можна. Матері і так зараз нелегко, бо одразу стільки всього на неї звалилося. То зникла безвісти її сестра, потім — мати, то хвилювалася за нього, коли був на Майдані, Іванна коні мочить, а ще й бабця поїхала. Тепер і він сам додав їй клопоту. Що говорити, коли вона зрозуміє, що сказав їй неправду? Казав же Льончику, що рано або пізно хтось із домашніх помітить фарбу в гаражі, так ні, каже, що не здогадаються, навіщо їм балончики, і легко поведуться на легенду про його бажання займатися аерографією. Але матір не обдуриш — вона одразу відчуває фальш у всьому. І що тепер робити, коли правду сказати не можна?..

Виконавши замовлення, Геннадій отримав розрахунок з клієнта, тож одразу заїхав у супермаркет купити харчі. Заробіток зовсім невеликий, але й то гроші. Незабаром доведеться кидати якір — стало небезпечно їздити на «форді», бо ополченці вже немало машин відібрали у населення. Стоятиме подарунок дядька Вадима на стоянці до самого звільнення від «захисників».

Після закупки Геннадій зателефонував Івану і вони визначилися, де зустрінуться. Про зустріч його попросив Іван, але наполіг, щоб Геннадій прийшов сам. За кілька хвилин «форд» пригальмував біля колишнього кінотеатру «Сучасник». Іван уже чекав на нього. Друзі привіталися, і Геннадій запропонував піти випити кави, але друг відмовився, посилаючись на приватну розмову. Іван сів на переднє сидіння автівки, подав Геннадію аркуш паперу.

— Читай вголос, — сказав Іван, — зробив для тебе роздруківку з матеріалу в Інтернеті.

— У мене також є Інтернет, — усміхнувся Геннадій, беручи аркуш, — можна було скинути мені посилання, і я сам би почитав.

— Я хочу, щоб ти прочитав це саме зараз і вголос, — повторив хлопець.

Гена подивився на Івана. Було схоже, що йому не до жартів і розмова буде серйозна.

— Гаразд, — погодився і прочитав заголовок: — «Керівництву Луганської Народної Республіки стало відомо про плани переселення на південний схід жителів Західної України». Іване, що ти мені втулив? Не хочу я читати ці вигадані для недалеких людей жахачки!

— Будь ласка, — спокійно попросив Іван.

— «Відділ контррозвідки армії Луганської Народної Республіки отримав секретну інформацію із достовірного джерела в керівництві Яценюка, — читав Геннадій вголос, як його попросив Іван. — Український Кабмін при безпосередній участі американських спеціалістів підготував секретну програму, яка почне реалізовуватися вже в листопаді цього року». Невже ти віриш у все це?

— Читай далі, — попросив хлопець. — Ти ще не дізнався, про що йде мова, а вже намагаєшся все заперечити. Українські ЗМІ такі ж брехливі, як і російські, а цей матеріал взятий із сайту «Братья славяне». Там багато чого цікавого пишуть.

— Казки для таких, як ти, вони пишуть, — посміхнувся Гена і продовжив читання: — «Суть програми в тому, щоб організувати поетапне переселення 250 тисяч жителів Західної України, першочергово із сіл і невеликих селищ, на південний схід — у Донецьку, Луганську та Миколаївську області». Іване, це повна маячня! — обурено сказав Геннадій. — Ти хоча б бачив, як живуть люди на заході країни? Знаєш, які в них будинки? Там живуть краще, ніж ми тут.

— Ти читай далі, — сказав Іван у відповідь.

— «Програма передбачає передачу у власність переселенцям квартир, приватних будинків і земельних ділянок знищених і вигнаних із цих областей ополченців та членів їх родин. Передбачена фінансова підтримка в розмірі 25 тисяч гривень на переселену родину». Маячня! — вигукнув Гена і віддав папірець Івану. — Невже ти віриш у таке?

— Вірю! — впевнено сказав Іван. — І я не один такий. Прийди на ринок, де найбільше буває мешканців, і ти сам упевнишся, що дев’яносто відсотків вірять у це.

— Тоді я належу до десяти відсотків, які мають голову на плечах, а не гарбуз.

— Якщо ти хотів мене образити, то в тебе не вийшло, — спокійно мовив Іван. — Невже ти вважаєш, що дев’яносто відсотків помиляються, а десять — ні?

— Стосовно дев’яноста відсотків ти загнув.

— Можливо, але сімдесят — напевно.

— Якийсь масовий психоз! — нервово промовив Геннадій.

— А чи знаєш ти, що Яценюк з Порошенком уже давно продали наші області американцям?

— Це вже занадто! — Геннадій не втримався і розсміявся. — Навіщо американцям Донбас? Можеш пояснити?

— А то не знаєш? Для добування сланцевого газу.

— Божевільня відпочиває!

— І знаєш головну умову американців, які вже отримали гроші за наші області? — продовжив Іван, не звернувши уваги на репліку друга. — Вони вимагають звільнити місцевість. Ось чому все почалося зі Слов’янська. Саме там найбільше сланцевого газу. Зараз завдання АТО і Нацгвардії знищити населення. Повір, мені це відомо з достовірних джерел.

— Почекай. Ти щойно давав мені писульку, де написано, що в наші області будуть переселяти мешканців Західної України, а тепер доводиш, що населення Донбасу буде знищено.

— Так і є! Більшість людей винищить українська армія, сюди переселять западенців, бо американцям потрібна дешева робоча сила. Де їм там працювати, коли нема ніякої промисловості? Вони безробітні, вимушені їздити за кордон працювати за харчі, а приїдуть на наші землі — тут все готове: і житло безкоштовне, і робота є.

— Знаєш, що я тобі скажу на це? — Геннадій пильно подивився на хлопця, і легка посмішка промайнула на його обличчі. — Пиши краще