Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

«Розгулялась контра… — думав Олексій, стискаючи зуби. — Слабину відчули!.. І наших нікого, чорт знає що таке!..»

— Ходімо, Павле, ну їх до біса! — сказав він, встаючи.

— Ой, зачекайте, дядьку Олекса! — почав благати Павка. — Цікаво ж!

Олексій узяв його за руку з наміром іти і в цю мить побачив чекістів…

Вірніше, спочатку він почув їх.

Двоє молодиків у гімнастьорках і при зброї витягнули з-за лаштунків широкі дощані дверці, зняті, очевидно, з якоїсь театральної комірчини, поставили їх на попа і з розмаху грюкнули об підлогу. Різкий, як постріл, гуркіт перекрив усі звуки, курява хмарою знялася над підмостками. В залі на мить запанувала сторопіла тиша.

Не даючи биндюжникам опам'ятатись, один чекіст — молодий, дужий хлопчина — вискочив на середину сцени:

— Ану, тихо! Чого розходилися? Мітинг у вас тут чи диявольський шабаш?! Галас зчинили на всю Одесу, в Балті, мабуть, чути!..

Отямившись від несподіванки, биндюжники знову здійняли гамір, але тепер шум став якийсь розрізнений, невпевнений.

Побачивши чекістів, першими вгомонилися горлаті «приятелі» Петі Цяці. Дехто з них навіть став пробиратися до виходу, але, зустрівши там якусь перепону, знову змішався з натовпом. Оратори втратили бойовий запал і поквапливо зникли в залі. Гамір почав швидко спадати, як спадає вітрило на безвітрі.

— Очистити прохід! — командував чекіст зі сцени. — Хто там на підлозі усівся? Крісел, чи що, не вистачає? Гей, в кутку, пропоную додержувати революційного порядку! Тихо, вам кажуть!..

Щоб краще бачити, Олексій міцно притиснув Павку до бар'єра, але той навіть не помітив цього.

— Увага! — оголосив чекіст. — Зараз виступатиме голова Одеської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем товариш Нємцов! Ша! Щоб було тихо!

На цей раз попередження було зайвим: прізвище голови ОГЧК, призначеного в Одесу самим Дзержинським, вплинуло сильніше, ніж удар дошкою об підлогу. В проході між кріслами чітко пролунали його кроки.

Нємцов вийшов на сцену. Він зняв з голови сірий кашкет з лакованим козирком і, оглядаючи зал, розгріб пальцями густе рудувате волосся. Витягуючи шиї, биндюжники пильно розглядали цю людину, грізна й гучна слава про яку облетіла всю Одещину. А він стояв на підвищенні, ледь розставивши криві і міцні ноги старого кавалериста. На запалих його щоках темніли тверді зморшки. Волосся уже густо припало інеєм на скронях. Поверх гімнастьорки захисного кольору на тоненькому ремінці висів револьвер.

— Шановні товариші й громадяни! — промовив він спокійним глухуватим баском. — Я тут трохи послухав і мушу відверто сказати: не те говорять. Зовсім не те! Сюди пробралися деякі суб'єкти, які не в ладах з Радянською владою. Вони, певно, вирішили, що в Чека руки не дійдуть до вашого мітингу, контрреволюцію почали городити. Та вони помилились! Чекісти повинні бачити все і все помічати не гірше за «Пате-журпал»[8]. — З-під брів чекіста висковзнула і вмить сховалась усмішка. — І цих панів ми добре знаємо. Ось, наприклад, Хома Костильчук. Відома особа! Прізвисько в нього Гнилий. Гнилий зроду не брав віжок до рук. Папаша його — інша річ. Папаша до революції великий візницький промисел мав, близько двадцяти битюгів. А втім, ви ж самі, товариші, на нього працювали. Хіба не так? Є тут хто-небудь, хто знав папашу Костильчука?

— Я знав! — озвалися з залу.

— Як не знати?! Два роки лямку тягнув! — Почулися ще голоси.

— От бачите! — Нємцов підняв палець. — Тепер запитання: де ваш глузд? Синок старого хапуги розпинається проти Радянської влади, а ви й вуха розвісили. А чому він розпинається? Хто за ним стоїть? Ви про те подумали? А варто подумати і добренько розібратися!

Нємцов заговорив про труднощі, які переживає країна. У містах розруха. Заводи стоять. Величезні простори республіки потерпіли від посухи — ворога, страшнішого за Антанту і білих генералів. А наслідок — голод… З усього цього хоче скористатися світова контрреволюція, щоб задушити народну владу. Тільки в Одесі протягом останніх півтора місяця розкрито три великих білогвардійських змови. З білої Польщі, де зараз прижився сам головний отаман Петлюра, тягнуться через кордон його вірні емісари. Завдання їхнє відоме: організувати на Україні широку мережу політичних банд, щоб за сигналом з-за кордону підняти заколот проти Радянської влади. На кого можуть розраховувати петлюрівці? Народ їх не підтримає. Чесним людям набридло воювати, їх до землі тягне, хліб вирощувати. Лишаються білогвардійське охвістя і кримінальний бандитизм. А, як відомо, в Одесі справа з боротьбою проти бандитизму стоїть гірше, ніж в інших містах. Нальотчиків тут розвелося більше, ніж пацюків у портових лабазах. І, між іншим, вони вже давно цікавляться візництвом. Нічого дивного: візники завжди були зв'язані з найбільш злачним місцем — з торговельним портом. Не випадково, наприклад, відомий Мишка Япончик був сином власника візницького промислу і на перших порах сам промишляв на битюгу…

— А хто такі візники? — вів далі Нємцов. — Такі ж робочі люди, як усі інші! Горювали, сімома потами сходили на хазяїна, до смерті заливали горілкою остогидле життя. Чи, може, я помиляюсь? Може, вам і справді Радянська влада ні до чого? Може, ви скучили за старим Костильчуком?

Містранінці озвалися коротким протестуючим гулом.

Олексій відчував, що в настрої натовпу настає перелом. Панувала така тиша, що, коли Нємцов ненадовго замовкав, чути було чиєсь хрипке дихання за столом президії.

Непомітно й неухильно голова ОГЧК звертав розмову на головне питання мітингу.

— Дивіться, як вам засмітили мозок ці типи. Ви вже перестали бачити, що навкруги робиться. Це ж нечувана річ: в Одесі помирають діти! Не від кору, не від скарлатини або ще якоїсь дитячої хвороби — від голоду помирають! Біженці з голодних районів тягнуть їх з собою в Одесу. Знайшли куди тягнути. Але хай я буду проклятий, якщо я їх не розумію! Вони думають: Одеса — велике місто, в ньому багато робітничого класу, він не дасть померти їхнім дітям! Що ж виходить? Ви, одеський робітничий клас, відмовляєтесь допомогти таким же трудовим людям! Самі ви до цього додумалися чи ні? Ну, от ти скажи! — Він ткнув пальцем у кирпатого молодого биндюжника, що сидів у першому ряду. — Скажи мені, сам ти вирішив одхреститись від обозу чи тобі хто порадив?

Парубок збентежено пробурмотів:

— А я що ж?.. Один, чи що?.. Я — як люди скажуть…

— Як скажуть! — повторив Немцов. — А хто скаже?! Він, чи що? Чи він?.. Ні, брат, вони тобі цього не порадять! Вони такі ж робітники, як і ти! А підбиває вас на саботаж усяка