Читати книгу - "Аптекар"

Біла пелюстка повертається знову на язика, Амалія вмовкає.

— Ну? Ви чули? — запитав лицар. — Це чергове пророцтво нічого доброго нам не віщує. Отакий це млин слів. Головне вчасно його вимикати.

Лицар підвівся і зробив знак Францу та Амалії.

— То що — розповісте про все Зиморовичу?

— Зиморович і так їх підозрював. Але ж доказів нема. Ніхто не буде через повію зачіпатися зі шляхтою. Тому… — Я розвів руками. — Але дякую. Принаймні буду знати, з ким маю справу. А на все решта є інший суд — Божий.

Франц закашлявся зо сміху.

— Ой, розсмішили! Доведеться довго чекати. Господня канцелярія забита позовами на сто років уперед. Лише недавно там розглянули скаргу на страту Марії Стюарт. І що? Карати вже нема кого.

— Ходіть з нами, — запропонував Калькбреннер. — Зачиняйте аптеку. Ніхто й так сьогодні сюди не поткнеться. Зате прилаштуєтеся до народного божевілля.

— Я не маю маски.

— Не переймайтеся. Маємо зайву. — Лицар подав мені кругловиду налиту кров’ю мордяку. — Будете дуже симпатичним упирчиком. Я — вовкулакою, Амалія — старою відьмою, а Франц… ну, Франц буде…

— Ах, любий Йогане, — закривлявся Франц, вдавано шаріючи та вбираючи маску чорта, — не поминайте всує. Я буду просто Францем.

Я подумав, що, може, й мені пора розвіятися, і поклав список вірогідних убивць до шухляди. Щойно ми вийшли з аптеки, як зіткнулися з Юліаною і Рутою. З’ясувалося, що в Лоренцо розболілася голова, Рута „його“ провела. Юліана і справді була бліда. Вона сказала, що трішки полежить, а потім приєднається до компанії. Рута пішла з нами».

Розділ 28. МЕЧ ВІДПЛАТИ

21 березня 1648 року.

Син Леона Урбані Матіас вийшов із дому перед вечором, аби й собі, оздобившись маскою, долучитися до поважної публіки на Ринку. Саме зараз, коли стемніє, настане пора на головне дійство — спалення опудала моровиці. Він ішов, не поспішаючи, вузенькою Кривою вуличкою, доволі тісною, що й пахла не надто приємно, намагаючись триматися на однаковій відстані між будинками з огляду на те, щоб не потрапити під відро помий. Його дружина зі своїми язикатими кумасями уже десь там увихалася, гадаючи, що чоловік її в масці не упізнає. Але Матіас був битим жаком і встиг підгледіти, яку вона маску нарихтувала та яку сукню вбрала. Сам же, дбайливо вибравши вбрання на свято, в останню хвилю вдягнув інше, як і маску. Його маска мала довгого закрученого носа, з-під якого було видно лише вуста. З брами збоку раптом хтось вийшов і перегородив дорогу. Матіас здивовано зупинився. Перед ним виріс хтось у чорному плащі й чорному капелюсі і в червоній масці, що зображала сову з великими отворами для очей, що були обведені чорною фарбою. У руках незнайомця зблиснула шпага. Матіас озирнувся — вуличка була порожня. Він вихопив свою шпагу і крикнув:

— Ти хто? Якого дідька?

— Розплата дістане кожного рано чи пізно, — прошепотів нападник. — Цей день для тебе настав.

— За що?

— За ту, кого ви убили в лісі.

— За ту хвойду? Не сміши!

Шпаги зблиснули у повітрі, Матіас вдало відбивав атаку за атакою, водночас усвідомлюючи, що нападник дуже вправно володіє зброєю, а тому сам не нападав, лише відбивався, затягуючи час у надії, що врешті хтось та на вуличці з’явиться, але, як на зло, навіть жодне вікно не відчинилося на звук бійки. Усі подалися на Ринок. Рука Матіаса почала німіти, він підупадав на силах. З розпачу кинувся в атаку і йому навіть здалося, що його шпага за мить зануриться в груди нападника, але натомість він сам, мовби нанизався на шпагу ротом. Відчув кислий смак сталі, лезо пробило йому потилицю і вискочило назад. Незнайомець витер шпагу об капелюх убитого, сховав її у піхви, відтак нахилився й, ухопивши пальцями кінчик язика Матіаса, відрізав його кинджалом, сховав до капшука і зник знову у брамі.

…У помешкання доктора Ґрозваєра було тихо. Господарі разом зі слугами вже тлумилися на забаві. Зостався лише старший син Міхаель. Його цілий місяць діймав кашлюк, хоч великої гарячки й не було. Коли він лежав у ліжку, йому ставало легше, але щойно виходив на вулицю, відразу брала задуха. На колінах у нього лежала тарілка з родзинками й сушеною журавлиною, він задумливо клав ягоду за ягодою до вуст і неквапно жував. Раптом попри галас, який долинав знадвору, його вуха вловили чиїсь кроки. Хтось повернувся. Мабуть, хтось зі слуг. Він гукнув, але відповіді не отримав. Тим часом кроки лунали гучніше. Хтось зашарудів паперами, висунув і засунув назад кілька шухляд. Міхаель звівся на ліктях, поклав тарілку на підлогу і знову загукав. Але ніхто не озвався. У покоях панували сутінки. Міхаель спустив ноги з ліжка, узяв свічника і підвівся. В ту ж мить двері рвучко відчинилися, від раптового протягу свічки погасли, а в дверях виросла чорна фігура у совиній масці.

— Хто ти! — скрикнув наляканий Міхаель.

— Ти був там?

— Де? Хто ти?

— У лісі. Там, де ви убили нещасну дівчину.

Чорна постать повільно наближалася, а в руках її виднілася шпага. Міхаель заметушився, він відчув, як його заливає піт. Поруч не було жодної зброї. Десь поділося кресало, і він не міг запалити свічок. Шпага вперлася йому в груди.

— Це не я, не я, — торохтів він нажаханим голосом.

— Але ти там був!

— Був, алея…

Шпага опустилася до його живота і перетяла очкур, штани опали. Довга біла сорочка сягала до середини стегон. Шпага підняла край сорочки. Міхаель врешті зрозумів, про що йдеться. Він вхопив у руку своє причандалля і показав:

— Ви ж бачите — це не я.

— Хто?

Він, полотніючи, проказав ім’я. Шпага