Читати книгу - "Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш"

ним постійно бути на зв’язку, це дозволить вам обом не почуватися самотніми. Але, як і будь-яка інша угода про взаємодопомогу, вона може вийти з-під контролю. Якщо людина, з якою ви об’єднуєтеся в команду, хоча б трохи схильна поводитися, наче «малюк» (дивіться розділ 7), через деякий час ви будете здригатися від будь-якого дзвінка, що лунатиме у вашому домі. Знов-таки, найкращим запобіжним заходом у цій ситуації стане правило.

Жодна така телефонна розмова не повинна тривати довше ніж три хвилини. Крім того, що це заощадить гроші, трихвилинний ліміт буде нагадувати вам про те, що слід цінувати як власний час, так і час вашого товариша. Тепер, коли у вас є мета, ви живете в чітких часових рамках, а для жінок та інших колишніх «непереможців» це геть незвичний досвід, який вимагає практики. Людям, у котрих немає таких рамок, не залишається нічого іншого, як хвилюватись і піклуватись одне про одного роками, а от тим, хто прагне досягти мети, доводиться розрізняти лінійний час, призначений для виконання дій, і вільний, або «глобальний», – для розваг та вияву почуттів. Лінійний час слід використовувати ефективно, тоді як «глобальний» можна тринькати, наче гроші, призначені на дрібні витрати. Цілком нормально зателефонувати товаришеві, сказавши: «Це діловий дзвінок, який я обіцяв зробити», – поговорити три хвилини, а далі набрати номер ще раз і теревенити весь вечір, якщо вам цього хочеться. У такий спосіб ви зрозумієте, що справа – це справа.

Ще одна порада. Якщо товариш колись зателефонує вам і почне без упину виливати весь свій негатив, пам’ятайте: що б ви не робили, не намагайтеся розв’язати проблему, інакше ніколи не зможете покласти слухавку. Якщо він чи вона говорить: «Моя дружина / чоловік не кохає мене, я надто товстий / товста», – не пропонуйте допомоги. Якщо ви відповісте: «О ні, ти не товстий / товста, може, тобі знайти іншу дружину / чоловіка», – лише спровокуєте гру «Так, але…». Просто послухайте ще трохи, а потім запитайте: «Що я можу зробити, аби допомогти? Скажи мені». Це маленьке речення є чарівним. Якби більше людей знали про це, телефонні компанії могли б збанкрутувати.

Інтенсивне піклування

Я не знаю, де ви вперше почули термін «система товаришування». Я – на заняттях із плавання в початковій школі, де мала стежити за однією дівчинкою, а вона – пильнувати мене, щоб ніхто не потонув. Буває час, коли ваш товариш, із яким ви спільно йдете до успіху, також може виконувати роль сумлінного рятувальника.

Я маю на увазі ті скрутні моменти, коли вам треба щось зробити, а ви розумієте, що зробити цього не можете. Сама тільки перспектива зателефонувати до школи Монтессорі й запитати, чи не потрібен їм помічник учителя, викликає у вас напад апендициту. Або наближається дедлайн закінчення дисертації, а ви з відчаєм усвідомлюєте, що не встигнете: усі думки безслідно зникають, як тільки ви бачите чистий аркуш у друкарській машинці. Або вам призначено співбесіду, але у вас таке відчуття, що коли дістанетеся потрібних дверей, то розвернетесь, підете додому і з’їсте цілу пачку кукурудзяних пластівців. Те, що ви маєте зробити, – просто надто тяжке завдання, або у вас якийсь загадковий та жахливий ступор.

Це зветься кризою. Рано чи пізно це трапляється з кожним, й існують три особливо небезпечні моменти на шляху до мети, коли настання кризи є найбільш імовірним.

Точка кризи № 1: на початку, коли сфера, у якій ви наважилися діяти, або сама дія для вас нові, а ви не маєте солідного досвіду успіху, котрий можна було б протиставити фантазіям про майбутню катастрофу.

Точка кризи № 2: коли для досягнення мети ви повинні зробити щось, чого вам не хочеться робити. Хоч яким геніальним буде ваш мозковий штурм, на шляху до майже кожної мети є кілька кроків, які вам не дуже подобаються. Наприклад, грати гами, щоб стати майстром джазових імпровізацій. Або вивчати диференціальне числення, якщо мрієте бути морським біологом. Або дописати дисертацію (нікому не хочеться її закінчувати). Усе це може спричинити серйозну кризу бездіяльності, тому що значно спокійніше сидіти під загорожею на дорозі, мріючи про свою мету, ніж долати цю перешкоду, аби рухатися далі. За такою загорожею також зручно сховатися, якщо вас досі трохи лякає ідея справжньої реалізації власної мети. Можу побитись об заклад, що більшість хронічно незакінчених дисертацій завдячують своїм довгим життям комбінації цих чинників.

Точка кризи № 3: коли ви наблизилися до нового рівня ризику чи публічності. Я знаю одну перспективну письменницю, яка отримувала величезне задоволення від своїх перших кроків, але заклякла того дня, коли перечитала написане та зрозуміла, що вона не лише серйозно ставилася до роботи, але й виявилася дійсно вправною. Через три місяці самостійного фотографування Андреа почувалася цілком комфортно, працюючи з камерою, але в той день, коли домовилась показати свої знімки професійному фотографу, злякалася. Це абсолютно природно.

Я розповідала вам про Метью, чоловіка, який двадцять років не брав до рук пензля і прагнув повернутися до живопису заради власної втіхи. Усе йшло як по маслу, поки він сам робив ескізи, брав приватні уроки малювання вдома, навіть під час занять у маленькій художній школі. Натхнений цією перемогою над своєю сором’язливістю, він записався на курси живопису до престижної школи мистецтв – і зламався. Він заходив до будівлі і виходив знову й знову, повторюючи: «Я не можу цього зробити. Там уміють писати картини всі, крім мене».

Перше, що я йому сказала: «Ти не можеш зараз зупинитись. Коли впораєшся зі страхом, тоді інша річ. А зараз можеш панікувати, почуватися паскудно, ненавидіти себе, але не кидати живопис!» І це також перше правило для вас, якщо з вами трапилася криза. Ніколи, ніколи не здавайтеся або не змінюйте мети, коли налякані, збентежені чи пригнічені. Щойно цей складний період буде позаду і ви знову почуватиметеся добре, можете змінити мету, якщо виявиться, що вона вам не до вподоби. Але не тоді, коли вам погано! Коли ви в такому стані, вам як ніколи потрібно продовжувати рухатися вперед, але це так важко робити самотужки. Ви б упоралися, якби могли тримати когось за руку під час кожного кроку на вашому шляху. Це називається інтенсивним піклуванням.

Що зробив Метью – він знайшов товариша, який би відводив його на заняття щовечора протягом тижня. Якщо точніше, подруга Шерон тягла його до школи й чекала, поки він зайде до класу. За дві години вона зустрічала його після уроку, і вони йшли кудись разом, аби