Читати книгу - "Улісс"

— Так, — сер, — відповіла блондинка, — а фрукти згори.

— Те, що треба, м’яч у ворота, — зауважив О’Кріп О’Шпар.

Вона справно уклала гладкі груші, один ряд хвостиками в один бік, другий — хвостиками в протилежний, а між ними стиглі персики, які сором’язливо паленіли.

О’Кріп О’Шпар походжав у нових брунатних черевиках по крамниці, просякнутій запахом фруктів, брав плоди, молоді, соковиті, зморщені, й опасисті червоні помідори, і нюхав їх.

Перед ним пройшли ланцюжком H.E.L.Y.’S. у білих циліндрах, вони пошкандибали по Танжер-лейн до свого фінішу.

Раптово він відступив від козуба з суницями, витяг із кишеньки золотого годинника на всю довжину його ланцюжка і позирнув, котра там година.

— Чи ви зможете послати це трамваєм? Зараз?

Біля входу в пасаж Мерченс-арк чиясь темна спина перебирала книжки на візку вуличного букініста.

— Авжеж, сер. Це в межах міста?

— Так-так, — запевнив О’Кріп О’Шпар. — За десять хвилин звідси.

Білявка простягнула йому блокнот і олівець.

— Прошу, напишіть адресу, сер.

О’Кріп О’Шпар написав за конторкою адресу й посунув їй блокнот.

— Прошу, пошліть негайно, згода? — сказав він. — Це для хворого.

— Добре, сер. Зроблю це, сер.

О’Кріп О’Шпар весело побрязкав монетами в кишені штанів.

— І скільки це все мені буде коштувати? — запитав він.

Дівочі пальчики білявки порахували фрукти.

О’Кріп О’Шпар зазирнув у викот її блузки. Юна пташка. Він узяв червону гвоздику із скляної вази.

— Чи мені личить? — запитав галантно.

Білявка позирнула на нього скоса, підвелася, одягнений за останньою модою, краватка трохи перекосилася, і зашарілася, кажучи:

— Так, сер.

Нахилившися, вона знову перелічила гладкі груші й персики, які шарілися.

О’Кріп О’Шпар зазирнув у її блузку ще з більшою охотою, привітно сміючись зубами, що стискали стеблину з червоною квіткою.

— Можна, я скажу кілька слів по вашому телефону, міссі? — грайливо мовив він.

* * *

— Ма[162]! — сказав Альмідано Артіфоні.

Через плече Стівена він споглядав ґулястий череп Голдсміта.

Повільно проїхали два трамваї з туристами. Жінки сиділи на передніх сидіннях, схопившися за поручні. Блідолиці англійці. Руки чоловіків відверто стискали їхні осині талії. Вони почережно дивилися то на Триніті, то на суцільно колонний фасад Ірландського банку, де вуурвууркували голуби.

— Anch'io ho avuto di queste idee, — сказав Альмідано Артіфоні, — quand’ ero giovine come Lei. Eppoi mi sono convinto che il mondo è una bestia. È peccato. Perchè la sua voce… sarebbe un cespite di rendita, via. Invece, Lei si sacrifica[163].

— Sacrifizio incruento[164], — посміхнувся Стівен, тримаючи свій ясеновий ціпок посередині і легенько його погойдуючи.

— Speriamo, — охоче погодилося кругловиде вусате обличчя. — Ма, dia retta а me. Сі rifletta[165].

За велінням кам’яної руки Граттана трамвай із Інчікора зупинився, і з нього вивалилася ціла валка солдатів оркестру шотландського полку.

— Сі rifletterò[166], — сказав Стівен, дивлячись на широку холошу штанів.

— Ма, sul serio, eh[167]? — наполягав Альмінадо Артіфоні. Його дужа рука міцно стиснула Стівенову руку. Очі людини. Хвилину вони вдивлялися допитливо, потім ураз їхній погляд звернувся на трамвай, що саме підійшов із Долкі.

— Eccolo, — поспішно сказав по-дружньому Альмідано Артіфоні. — Venga a trovarmi е сі pensi. Addio, caro[168].

— Arrividerla, maestro, — відповів Стівен, знімаючи капелюха рукою, яка звільнилася. — Е grazie[169].

— Di che? Scusi, eh? Tante belle cose[170]!

Альмідано Артіфоні, тримаючи скручені в рурку ноти як сигнал, поспішив у своїх широчезних штанях до трамваю, що прямував у Долкі. Та ба, марно він поспішав, марно сигналив, затиснений у юрмищі голоколінних шотландців, які тягали своє музичне причандалля через ворота Триніті-коледжу.

* * *

Міс Данн засунула якнайдалі в шухляду свого стола «Жінку в білому»{520}, яку вона взяла у бібліотеці на Кейпел-стрит, і вставила в друкарську машинку аркуш кольорового поштового паперу.

Тут чимало чого лишається незрозумілим. Чи кохає він насправді цю Меріон? Краще поміняти і взяти що-небудь Мері Сесіл Гей.

Диск поповз униз по жолобку, трохи повагався, завмер і видав їм цифру шість.

Міс Данн виклацала клавішами:

— 16 червня 1904.

П’ятеро ходячих рекламників у білих циліндрах підійшли цугом, стали вряд між рогом Моніпені та постаментом, призначеним для пам’ятника Вулфові Тону{521}, і, показавши свої H.E.L.Y.’S., подалися назад, туди, звідки прийшли.

Потому вона перевела погляд на велику афішу, де була зображена Марія Кенделл{522}, чарівна субретка, розслабившись, відкинулась і стала креслити в блокноті цифри шістнадцять та великі літери С. Жовтаве волосся і намазюкані щоки. Та яка ж із неї красуня? Ще й коротку свою спідничку задирає. А чи прийде цей хлопець увечері на музику. От якби моя кравчиня погодилася зробити мені гофровану гармонікою спідницю, як у Сьюзі Негл. Ото була сенсація. Шеннон і всі великі цабе з яхт-клубу аж остовпіли, дивлячись на неї. Не дай, Господи, щоб він затримав мене аж до сьомої.

Над вухом у неї владно задзеленчав телефон.

— Алло. Так, сер. Ні, сер. Так, сер. Я зателефоную їм після п’ятої. Лише ці два, сер, до Белфаста і до Ліверпуля. Гаразд, сер. То мені можна піти після шостої, якщо ви не повернетесь. О чверть на сьому. Так, сер. Двадцять сім і шість. Я йому скажу. Так: один, сім, шість.

Вона нашкрябала на конверті три цифри.

— Містере О’Шпаре! Алло! Цей джентльмен із «Спорту» заходив, питав про вас. Атож, містер Ленеган. Він сказав, що буде о четвертій в «Ормонді». Ні, сер. Так, сер. Я зателефоную їм після п’ятої.

* * *

Слабенький вогник вихопив із темряви два рожеві обличчя.

— Хто це? — запитав Нед Ламберт. — Чи не Кротті?

— Рінгабелла і Кроссгейвен{523}, — відповів голос того, хто намацував ногою, куди ступити.

— То це ви, Джеку? Драстуйте, — сказав Нед Ламберт і, вітаючи, підняв гнучку рейку до склепіння, де грали сполохи. — Ходіть сюди. Та пильнуйте, там східці.

Сірник, піднятий догори в руці священика, догорів, пахкнувши довгим гнучким струменем полум’я, і впав додолу. Його червоний кінчик згас біля їхніх ніг — і знову на них наринув затхлий дух.

— Як цікаво! — пролунало в темряві з бездоганною вимовою.

— Атож, сер, — запально підтвердив Нед Ламберт. — Ми стоїмо в тій самій історичній палаті абатства святої Марії, де шовковий Томас{524} оголосив на нараді про свій намір виступити проти англійської влади 1534 року. З погляду історії це місце має найважливіше значення в усьому Дубліні. О’Медден Берк каже, що незабаром щось про нього напише. Ще до Унії тут був старий Ірландський банк, і