read-books.club » Фантастика » Танець недоумка 📚 - Українською

Читати книгу - "Танець недоумка"

342
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Танець недоумка" автора Ілларіон Павлюк. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 83 84 85 ... 121
Перейти на сторінку:
раз. Офіційно я не зможу це ніяк використовувати. Рівно через двадцять хвилин автоматика поверне все, як було, — я відзначив, як змінився її тон: з нього повністю зникло почуття переваги. — Я розповім тобі все, як є. А потім ти сам вирішиш, сказати, де арсенал, чи ні.

Вона знову сіла навпроти.

— Ця планета матеріалізує наші страхи, — сказала вона.

— Знаю. Химери.

— Ні, я не тільки про них. Тут оживають усі страхи. Будь-які найгірші очікування. Ось із якою метою ми тут — уперше в людства є шанс здобути владу над власними кошмарами. Річ не тільки в принципово новій зброї, якою Корпус, звісно, теж цікавиться. Ідеться про щось глибше. Про матеріалізацію думок.

— Просто метафізика якась…

— Ми думаємо, це просто фізика. І біологія. Річ у тім, що химери — це вершина айсберга. Вони — всього лише буквальне, фізичне втілення образів. Найчастіше це дитячі кошмари, як отой хлопець у футболці… Ти бачив його на підлозі… Знаєш, чому він такий величезний? Тому що я була дитиною, коли зустріла його в реальності. І тут він такий, як у моїх дитячих спогадах, — величезний, на три голови вищий. Але химера — це просто монстр. Його можна вбити. А коли ти розкажеш нам, де арсенал, ми взагалі палитимемо їх пачками. Інша річ — наші тривоги. Страх перед якимось лайном, яке може звалитися на нас у майбутньому. Так-от, тривоги теж матеріалізуються, і ми не розуміємо, як саме. А якщо це ключ до чогось, що людство шукає, відколи вийшло з печер?

Я мимоволі подивився на свою праву руку, яка ще недавно обіцяла мені швидкий розвиток спадкового синдрому і з якою зараз чомусь усе знову добре. Але перебивати Вандлик не став.

— Насправді я твоя боржниця, — довірливо сказала вона. — Ти той іще фрукт, звісно, і, викравши арсенал, завдав мені чимало клопоту. Але, до честі тобі, ти зумів усе виправити. Якби сталася евакуація, мене б вигнали з Корпусу. Із тріском. Офіцер контролю заробляє величезні гроші, та, якщо місія провалена, штрафи такі захмарні, що… — вона зітхнула. — А знаєш, навіщо в колонії комендант?

Я думав, це початок якогось непристойного жарту, й невпевнено похитав головою.

— Уся ця двоголова система командування — данина профспілкам і страховикам. Приватні військові компанії зобов’язані мати в інопланетних місіях незалежного командира, якому, так би мовити, начхати на глобальні завдання. Для нього головне, щоб реальні ризики відповідали заявленим. І це — наш комендант. Простіше кажучи, він переймався одним — щоб за три роки тут зіграло в ящик не більше восьми осіб. Ну або не набагато більше. Щоб ти розумів, на життя тих вісьмох йому було глибоко насрати. Він знав, що наша місія від самого початку була небезпечніша за категорію «А».

— Навіщо було брехати всім нам?

— Бо для місії потрібні були тисяча двісті осіб різної статі й віку. Включно з цивільними, ясна річ. Нам, Гілю, потрібне було селище, а не гарнізон.

— І ви привезли нас на заклання?

— Що за маячня, лейтенанте! Не розчаровуй мене. Тут усе під контролем. Додаткові жертви можливі серед конкістадорів, а не серед цивільних. Серед озброєних хлопців, яким платять за ризик. Навіть враховуючи те, що ми не розраховували зустріти тут женців, великих жертв серед цивільних можна уникнути. За однієї умови.

Вона замовкла, і, звісно ж, ця пауза призначалася для мого питання.

— За якої? — покірно запитав я.

— Нам потрібен надзвичайний арсенал. Ніхто й ніколи не мав такої досконалої зброї, як ця. Усе, що треба, це роздати його підготовленим хлопцям, витерти соплі й виконувати свою роботу. Ти знаєш, що там?

— Ви казали, ніхто не знає.

— По-перше, ми на «ти». По-друге, я брехала.

— Брехала?

— Подумай сам, що було б зі мною, якби арсенал контролював наш тюлень-комендант.

— Це підло…

— Зате зараз я чесна з тобою на сто відсотків. В арсеналі «SWEAR» — синтез-ядерна зброя. Гвинтівки «Шива». Чув про такі? І стільки боєприпасів, що можна спалити пів планети.

Це все пояснювало. Синтез-ядерна гвинтівка системи «Шива» стріляє в буквальному розумінні крихітним сонцем. Уся її божевільна сила вміщена в невеликій горошині речовини під назвою дейтерид літію. Коли натискаєш на спуск, горошина миттєво розігрівається до ста мільйонів градусів і починає стискатися — так швидко й сильно, що в ній спалахує процес ядерного синтезу. Як усередині зірки. Зі ствола «Шиви» вилітає такий собі шматочок пекла, і там, куди він влучає, — в радіусі двох метрів згоряє все органічне. Фактично, це мініатюрний термоядерний вибух. Одним пострілом «Шива» здатна випарувати залізобетонну конструкцію завбільшки з холодильник — я бачив випробування в новинах. Дрібних тварин, як‑от женців, можна було б палити сотнями, маючи лише одну таку гвинтівку. Одну. Арсенал «Шив» перетворив би нашу колонію в неприступну фортецю…

…Мої роздуми перервало клацання замка. Увійшла ота дівчина з кавою. Цього разу напій був з молоком, як я й просив. Думав, Вандлик вижене її чи принаймні гаркне, щоб та поквапилася, але ні. Я взяв стаканчик. Куштувати не хотілося — нехай спершу ця бідося піде — про всяк випадок. А Вандлик, і справді, наче чекала, коли я ковтну. Я тримав стаканчик і не пив. Дівча пом’ялося трохи і вже розвернулося, щоб іти, аж Вандлик тихим голосом спинила її:

— Рядовий! Упор лежачи! На кулаках.

Схоже, причини для знущань їй не дуже й потрібні… Дівчина слухняно витягнулася в струнку на прямих руках. Вандлик уважно оглянула її позу й знову перевела погляд на мене.

— Гілю, залишилося менш як п’ятнадцять хвилин. Просто скажи, де арсенал. На неї не звертай уваги, мої бійці німі, як каміння.

Я мовчав, удаючи, що мені вкрай цікаво дивитися на дівчину, яка витягнулася в «планці».

— Буду відверта, лейтенанте. Те, що з комендантом стався нещасний випадок, — на двох останніх словах вона наголосила, — особисто мене позбавило від цілого шатла проблем. Здоровенного такого шатла неприємностей… Р-Р-РАЗ!

Я здригнувся. Різке «раз» вона гаркнула на адресу дівчини-конкістадора, і та слухняно віджалася. Казати «два» офіцерка контролю не стала.

— І, чесно кажучи, — продовжила Вандлик, — тільки я одна з усієї колонії схильна вбачати в цьому нещасному випадку щось більше, ніж збіг обставин.

Я й далі не зводив погляду з дівчини. Було видно, що в цій позиції, спершись на кулаки й витягнувшись у струнку, їй важко. Навіть дихання пришвидшилося. Вандлик підвелася й пройшлася туди-сюди кімнатою.

— ДВА! — гаркнула вона.

Я знову сіпнувся. Дівчина ще раз віджалася. Зі мною Вандлик говорила в тій манері, що трохи присипляє, тому кожен її вигук звучав, як удар батога.

— Найголовніше, що я тебе розумію. Розумію твої мотиви. Особисто я вчинила б так само. І з арсеналом, і з цим тюленем у генеральських погонах. ТРИ!!!

Дівчина віджалася й знову завмерла.

— Іще десять хвилин, Гілю, й автоматика відновить спостереження. І я не зможу говорити з тобою відверто і прямо.

З цими словами Вандлик критично оглянула стійку бідної дівчини.

— Р-Р-РІВНІШЕ! — гаркнула вона і вдарила дівча черевиком у живіт; та лише крякнула й сильніше напружила корпус, витягнувшись у струну.

Й одразу спокійним тоном Вандлик звернулася до мене:

— Але тепер, коли ти знаєш, що саме в тому арсеналі, можеш просто сказати мені, де він. ЧОТИРИ! П’ЯТЬ! ШІСТЬ!

Цього разу після кожного віджимання Вандлик носаком черевика гатила дівчину в живіт.

— Не можу більше… — тихо видихає дівча.

Здається, після цього Вандлик б’є її з потроєною люттю:

— СІМ!

(Удар)

— ВІСІМ!

(Удар)

1 ... 83 84 85 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танець недоумка"