Читати книгу - "Сліпий годинникар"

може вірити, що еволюція має лише дві швидкості: «дуже швидко» і «стоп». (Тут я не можу втриматись, аби не згадати відчуття приниження від запису виховательки в першому звіті про мою, семирічного, успішність у складанні одягу, прийнятті холодних ванн та інших повсякденних заняттях із життя закритої школи: «Докінз має лише три швидкості: “повільно”, “дуже повільно” і “стоп”».) Еволюція на швидкості «стоп» і є тим «стазисом», який, на думку пунктуалістів, характеризує великі популяції. Еволюція ж на вищій швидкості відбувається, на їхню думку, під час видоутворення в дрібних ізольованих популяціях за межами великих, еволюційно статичних. Згідно з такою думкою, еволюція завжди перебуває в тому чи іншому з двох швидкісних станів і ніколи між ними. Елдредж і Ґулд тяжіють до дискретизму, і в цьому сенсі вони щиро радикальні. Їх можна назвати «дискретними змінними спідистами». До речі, немає жодних конкретних причин, чому дискретний змінний спідист має обов’язково робити акцент на видоутворенні як періоді, коли відбувається швидкісна еволюція. На практиці ж, однак, більшість із них саме це й роблять.

З іншого боку, «безперервно-змінні спідисти» переконані, що швидкість еволюції безперервно коливається від «дуже швидко» до «дуже повільно» й «стоп» з усіма можливими проміжними положеннями. Вони не бачать жодних конкретних причин віддавати перевагу якимось певним швидкостям перед іншими. Зокрема, стазис для них є лише крайнім випадком надповільної еволюції. Для пунктуаліста ж у стазисі є щось дуже особливе. Стазис для нього — не просто еволюція, настільки повільна, що має нульову швидкість, і не просто відсутність еволюції, зумовлена відсутністю рушійної сили для змін. Радше стазис відображає позитивний спротив еволюційним змінам. Це має майже такий вигляд, неначе вид робить активні кроки, аби не еволюціонувати, всупереч наявності рушійних сил для еволюції.

У тому, що стазис є реальним явищем, погоджується більше біологів, ніж у визначенні його причин. Візьмемо як крайній приклад целаканта латимерію. Целаканти — це така велика група «риб» (насправді, хоча їх і називають рибами, вони є ближчими родичами для нас із вами, ніж для форелі та оселедців), що процвітала понад 250 мільйонів років тому й буцімто вимерла приблизно одночасно з динозаврами. Я кажу «буцімто», бо 1938 року, на превеликий подив зоологічного світу, в улові одного глибоководного рибальського судна поблизу узбережжя Південної Африки опинилася химерна риба півтора ярди завдовжки і з незвичайними плавцями, схожими на ноги. Хоча ця риба й устигла майже зіпсуватися, перш ніж люди усвідомили її безцінне значення, її напіврозкладені рештки, на щастя, саме вчасно привернули увагу кваліфікованого південноафриканського зоолога. Насилу вірячи своїм очам, він ідентифікував її як сучасного целаканта й назвав латимерією. Відтоді в тій самій місцевості було виловлено ще кілька зразків такої риби, і на сьогодні цей вид уже належним чином вивчено та описано. Він є «живим викопним» у тому сенсі, що майже зовсім не змінився з часів своїх викопних предків, що жили сотні мільйонів років тому.

Отже, ми маємо стазис. Що ж нам із ним робити? Як його пояснити? Деякі біологи сказали би, що спадкова лінія, яка веде до латимерії, залишилася без змін, бо її не підштовхував природний відбір. У певному сенсі їй не було «потреби» еволюціонувати, бо ці тварини успішно пристосувалися до життя глибоко в морі, де умови зовнішнього середовища не надто змінювалися. Можливо, вони ніколи не брали участі в жодних «гонитвах озброєнь». Їхні родичі, що вийшли на сушу, еволюціонували через природний відбір, який змушував їх до того різноманітними несприятливими умовами включно з «гонитвою озброєнь». Інші біологи, серед них і ті, що називають себе пунктуалістами, могли б сказати, що спадкова лінія, яка веде до сучасної латимерії, активно опиралася змінам усупереч будь-якому тиску природного відбору. Хто ж із них правий? У конкретному випадку латимерії важко сказати, але є один спосіб, яким, у принципі, ми могли би з’ясувати це хоча б приблизно.

Перестаньмо заради об’єктивності міркувати, орієнтуючись виключно на латимерію. Це, звісно, дивовижний приклад, але дуже вже крайній, і не той, на який пунктуалісти особливо прагнуть покладатися. На їхнє переконання, менш крайні й короткострокові приклади стазису є звичайною річчю — по суті, нормою, бо вид має генетичні механізми, що активно опираються змінам, навіть якщо до цих змін підштовхують сили природного відбору. А тепер розглянемо дуже простий експеримент, який (принаймні в принципі) може допомогти перевірити цю гіпотезу. Можна взяти дикі популяції й застосувати до них наші власні сили відбору. Згідно з гіпотезою, що вид активно опирається змінам, маємо виявити, що, коли ми спробуємо розводити тварин із тією чи іншою якістю, вид, так би мовити, «впреться рогом» і відмовиться змінюватися, хоча б упродовж певного часу. Якщо ми візьмемо, наприклад, корів і спробуємо вибірково розводити їх за принципом високої молочної продуктивності, то маємо зазнати невдачі. Генетичні механізми виду мають мобілізувати свої антиеволюційні сили й перебороти тиск до змін. Якщо ми спробуємо змусити курей виробити вищу частоту відкладання яєць, то маємо зазнати невдачі. Якщо тореадори на догоду своєму мерзенному «спорту» спробують підвищити хоробрість биків шляхом вибіркового розведення, то мають зазнати невдачі. Звісно ж, ці невдачі мають бути тимчасовими. Урешті-решт, подібно до того, як греблю рве тиском води, нібито антиеволюційні сили будуть подолані, і тоді спадкова лінія може почати швидко рухатись до нової рівноваги. Але на початку запуску нової програми вибіркового розведення мав би відчуватися хоча б якийсь спротив.

На практиці ж ми не зазнаємо невдач, коли намагаємось сформувати еволюцію, вибірково розводячи тварин і рослини у неволі, як не переживаємо й періоду початкових труднощів. Види тварин і рослин зазвичай одразу ж піддаються вибірковому розведенню, і селекціонери не виявляють жодних ознак якихось внутрішніх антиеволюційних сил. Якщо на те пішло, селекціонери відчувають труднощі вже після низки поколінь успішного вибіркового розведення. Це відбувається тому, що після кількох поколінь вибіркового розведення доступна генетична мінливість вичерпується і доводиться чекати нових мутацій. Можливо, целаканти перестали еволюціонувати тому, що перестали мутувати (можливо, через те, що були захищені від космічних променів на дні моря!), але ніхто, наскільки мені відомо, всерйоз цього не припускав, і в будь-якому разі пунктуалісти мають на увазі не це, коли говорять, що види мають вбудований спротив еволюційним змінам.

Вони мають на увазі щось більш схоже на думку, яку я висловив у розділі 7, щодо генів, які «співпрацюють», — ідею про те, що групи генів настільки добре адаптовані одна до одної, що опираються вторгненню нових мутантних генів, які не є «членами клубу». Це доволі цікава ідея, і її можна зробити схожою на правду. По суті, це було одним із теоретичних обґрунтувань уже згадуваної ідеї інертності Майра. Тим не менш той факт, що, вдаючись до вибіркового розведення, ми ніколи не стикаємося з жодним початковим спротивом цьому, наводить на думку, що коли спадкові лінії упродовж багатьох поколінь у дикій природі не зазнають змін, то це відбувається не тому, що вони опираються змінам, а тому, що на користь змін не існує жодного тиску природного відбору. Вони не змінюються, бо особини, які залишаються незміненими, виживають краще за тих, що зазнають якихось змін.

Тоді виходить, що пунктуалісти насправді є такими самими ґрадуалістами, як Дарвін або будь-який інший дарвініст; вони просто вставляють між ривками поступової еволюції довгі періоди стазису.