Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

А потім махнув рукою і знов загорлав:

— Перемога! Товаришу командир! Ось, радіо отримав! Ось… — і простягнув рукою, яку били крупні дрижаки, сірий клаптик паперу.

Командир вихопив його і почав читати:

«Срочно. Командиру спецотряда Чубу. Поздравляю с окончанием войны. Сегодня, 9 мая, в Берлине представителями союзников и фашистской Германии был подписан акт о безоговорочной капитуляции. Поздравляем с победой! Данный факт используйте по своему усмотрению. Напоминаю, что главная ваша задача — банда Гордея. Фастовский». Фастовський — це псевдонім начальника управління.

— Що ж ти так? Усю справу нам завалив!

— Та вибачте вже, товаришу командир! Не втримався! Таке діло! Таке діло… Перемога!

Чуб перейшов на російську:

— Это у них там, в Германии, победа! А у нас война, понял? И чёрт его знает, сколько ещё здесь воевать придётся, может, год, а может, и все пять! Поэтому, погоди радоваться… Не время ещё! Вон их тут по лесам сколько! Кровушки еще прольётся, чует моя душа! Поэтому варежку закрой и в следующий раз думай, что делаешь.

А потім повернувся до «гостей». Той, що був поранений, стогнав та тер плече долонею, а другому вже в’язали руки за спиною.

— Заберіть цього… Рану перев’яжіть…

Залишилися удвох, лише біля виходу вартував боєць. Чуб довго розглядав полоненого, той нервував, утупивши погляд у землю, раз по раз блимаючи очима на Чуба. Витримавши чималеньку паузу, коли полонений вже не знав, на що чекати, коротко запитав:

— Де банда?

— Яка банда?

— Де ховається Гордій?

— Я не знаю…

— Не бреши! — перервав його Чуб.

— Ні, я правда не знаю!

— Вартовий! Розстріляти! Якщо він не знає, нащо він нам?

— Слухаюсь, товаришу командир! Піднімайся… Відкоптив ти своє на цьому світі! — і бачачи, що полонений не квапиться виконувати наказ, стукнув його прикладом по спині, — Йди, стерво… Бандюк недобитий!

— Эй, кто там есть? Давайте сюда раненого! — наказав Чуб.

— Стійте, — хрипким голосом сказав полонений, — я скажу.

— Ага… Жити хочеш?.. Це добре. Де Гордій?

У цей час до куреня завели пораненого.

— Грицю, не кажи їм нічого! Грицю!

Чуб різко повернув голову до входу. Конвоїри зрозуміли і виштовхали пораненого з куреня.

— Кажи! — знов звернувся до Гриця Чуб.

Повільно, наче пускав з рота не слова, а важенні каменюки, Гриць вичавив із себе:

— Під Великою Прошевою… У лісі.

— Скільки вас? Тобто їх?

— З двісті чоловік.

— Зброя?

— Здебільшого автомати. Є декілька кулеметів, гармат нема… Два міномети.

— Відведеш?

Той мовчки кивнув. За куренем ляснув постріл. Гриць здригнувся і заплющив очі.

— Що ти, немов інститутка! Не викаблучувався би, був би живий! Ось ти, наприклад, усе зрозумів правильно?

— Я зрадив…

— Дурень ти! Кого зрадив? Своїх проводирів? Та вони усі за кордоном, жирують, сволота, поки ви тут по лісах у схронах гниєте заживо… І всі махають прапорами: ми за Україну! Незалежну та самостійну! Єдину та соборну! А чого ж тоді вони усі за кордоном?

— Не всі…

— Не всі, то майже всі! Хай їдуть сюди та допомагають відновлювати країну. Глянь довкола, усе зруйновано, скільки людей побито, а вам усе мало!

— Ми воюємо на своїй землі! Йдіть звідси, і ми якось дамо тут лад…

Чуб, бачачи, що його спроба переконати Гриця дає зворотний ефект, замовк. — Хто його зна… Ще передумає допомагати, шукай потім цього Гордія, наче голку в копиці сіна.

Але Гриць не передумав, та й запізно вже. Головне було сказано: банда Гордія ховається у лісі біля Великої Прошеви.

— Вартовий! Заберіть та пильнуйте. Головою відповідаєте. Радиста до мене.

За хвилину прибіг захеканий радист. На його обличчі блукала щаслива посмішка: він все ще був під враженням радіограми про кінець війни.

— Друже командир…

— Кончай маскарад! Радио Фастове кому: «Срочно. Гордей в лесу возле Великой Прошевы. Двигаюсь туда. Имею языка. Встречаемся на западной опушке леса завтра, десятого мая, в семь ноль-ноль в квадрате восемь двенадцать. В отряде примерно двести штыков. Вооружены автоматами и пулемётами, имеют два миномёта. Чуб». Поторопись. Через полчаса будем выступать.

Загін підняли по тривозі. За годину вже рухалися прискореним маршем у бік Великої Прошеви. Проходячи повз села, маскувалися ще ретельніше, ніж тоді, коли стояли у лісі та чекали на зустріч з бандерівцями. Чуб напрямки сказав, що якщо хтось зірве операцію, піде під трибунал. По тону, яким були сказані ці слова, усі зрозуміли: командир не жартує. А воювати не хотілось! Адже все! Усе! Перемога! Зараз би налляти по сто грам наркомівських та гарно відсвяткувати цю справу, а вони біжать у повній викладці, зі зброєю та набоями у мішках за спиною! А не хотілося… Бо ж перемога!!!

Завдяки тому, що командир гнав загін у три шиї, встигли вчасно. Розмістилися на узліссі, трішки відпочили, погризли при примарному світлі нічних зірок хто сухарі, хто відкрив банку консервів, багаття розводити командир заборонив, палити лише в невеличкому ярку, щоб не дай Бог, не помітив ніхто завчасно. На світанку на узлісся прибули машини із солдатами. Почався слабкий гамір, гавкнув собака, на якого одразу цитьнули, а може, й вдарили по загривку, бо він ледь чутно заскавчав.

Чуб обговорював план військової операції з командиром полку НКВС, котрий прибув з Тернополя та заступником начальника управління підполковником Скворцовим. Узгодивши деталі, він вишикував загін:

— Бойцы! Солдаты! Вы все знаєте, что война закончилась. Но этой земле не дают спокойно жить фашистские наймиты, бандеровцы, украинско-немецкие националисты. Не нравится им мирная жизнь, не нравится им социалистический строй! Мы добили фашистскую гадину в её же берлоге, как учил нас товарищ Сталин! Так добьём же и эту гадину в ее же берлоге! Не хочется рисковать вашими жизнями после того, как закончилась война. Поэтому принято решение отправить к Гордею парламентёров и предъявить ультиматум. Если ультиматум не будет принят — пойдём и уничтожим банду. Вокруг леса создано кольцо, никуда они отсюда не денутся. Парламентёром пойду я. Если со мной что-нибудь случиться, командиром назначается лейтенант Кондрашов.

Той, кого звали Круком, узяв під козирок:

— Слухаюсь, товаришу командир.

— Ну що, Грицю, гайда на гостину до твоїх друзів?

Той заплющив очі й хитав головою, наче в нього болів зуб. Він розумів… Все розумів, бо давно був в УПА. Знав, що відплата за зраду — смерть. Не втримався… Там, у курені, перший раз злякався, бо ніколи ще чорне дуло не заглядало в його очі так близько… Страшне це темне провалля смерті! Бездонна прірва пітьми, ступив у неї і будеш падати й падати без надії, без порятунку! А він вже ступив! І він вже падає! Так