Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

— Ти ніяк не побачиш власної збунтованої руки в силі, якою я володію, — сказав він.

Її юність не могла оминути цього моменту.

— Я ніколи не обирала вас правителем.

— Але ти мене зміцнюєш.

— Як?

— Протиставляючись мені. Я відточив свої кігті на таких, як ти.

Вона мимоволі кинула погляд на його руки.

— Словесний зворот, — сказав він.

— Нарешті я вас дістала, — промовила вона, почувши в його голосі та інтонації різкий гнів.

— Ти мене не дістала. Ми родичі й можемо відверто, по-родинному, розмовляти. Насправді я маю куди більше підстав боятися тебе, ніж ти мене.

Це змусило її розгубитися, але тільки на мить. Він бачив, як віра напружила її плечі, а потім з’явилися сумніви. Вона опустила підборіддя і знизу вгору зиркнула на нього.

— Чого в мені може боятися великий Бог Лето?

— Твого сліпого насилля.

— Хочете сказати, що ви фізично вразливі?

— Я більше тебе не попереджатиму, Сіоно. Існують межі словесних ігор, в які я гратиму. Ти й іксіани знаєте, що саме ті, кого я люблю, фізично вразливі. Невдовзі про це знатиме більша частина Імперії. Це така інформація, яка швидко розповсюджується.

— І всі питатимуть про законність вашого правління!

У її голосі звучала радість, що збудило в Лето раптовий гнів. Тяжко було стримати це почуття. Таких людських емоцій він не терпів. Зловтішання! Минув певний час, перш ніж він зважився відповісти. Вирішив розтяти її оборону у вразливій точці, яку вже розгледів.

— Я правлю на підставі права самотності, Сіоно. Моя самотність — це частково свобода, частково рабство. Вона підказує, що я не можу бути куплений жодною людською групою. Моє рабство у вас каже, що я мушу служити вам усім найкраще, як зумію.

— Проте іксіани вас піймали!

— Ні. Дали мені дар, який мене посилить.

— Він вас ослабить!

— І це теж, — визнав він. — Але могутніші сили все ще мені підкоряються.

— Ох, так, — кивнула вона. — Я це розумію.

— Ти цього не розумієш.

— Я певна, що в такому разі ви мені поясните, — піддражнила Сіона.

Він заговорив так тихо, що вона мусила схилитися до нього, аби почути:

— Ніде інде не існує того, хто міг би закликати мене до чого-небудь — до поділу влади, до компромісу, навіть до найлегшого початку іншого правління. Я такий єдиний.

— І навіть ця іксіанка не може…

— Вона настільки схожа на мене, що не ослабила б мене в такий спосіб.

— Але коли на іксіанське Посольство напали…

— Я все ще можу роздратуватися через дурість, — сказав він.

Вона спідлоба похмуро глянула на нього.

Лето подумав, що при такому освітленні це гарний жест, цілком ненавмисний. Знав, що змусив її замислитися. Був певен — раніше вона ніколи не міркувала про те, що права можуть бути наслідком унікальності.

Він відповів на її мовчазну похмурість:

— Ніколи досі не було такого правління, як моє. Ніколи у всій нашій історії. Я відповідаю лише перед самим собою, вимагаючи повної плати за те, чим я пожертвував.

— Пожертвував! — глузливо сказала вона, але він почув у її голосі сумніви. — Кожен деспот каже щось схоже. Ви відповідаєте лише перед самим собою!

— Наслідком цього є те, що обсяг моєї відповідальності охоплює кожну живу істоту. Я стеріг вас протягом усіх цих часів.

— Яких часів?

— Часів, які могли бути і яких уже не буде.

Він розгледів у ній нерішучість. Вона не вірила своїм інстинктам, своєму нетренованому пророчому хисту. Може, час від часу вона робила стрибки передбачень, як сталося, коли забрала його журнали, але мотивація губилася в одкровеннях, що йшли слідом.

— Мій батько каже, що ви можете бути дуже хитромудрим у словах, — промовила вона.

— І йому слід це знати. Але існує знання, яке можна здобути лише через співучасть у ньому. Не можна навчитися цього, просто стоячи осторонь, дивлячись і розмовляючи.

— Саме це він і мав на увазі, — сказала вона.

— Ти маєш цілковиту рацію, — погодився він. — Це нелогічно. Однак це світло, око, яке може бачити, але не бачить себе самого.

— Я втомилася від розмови, — промовила вона.

— Я теж. — І подумав: «Я достатньо побачив, достатньо зробив. Вона навстіж відкрита своїм сумнівам. Які вони вразливі у своєму невіданні!»

— Ви ні в чому мене не переконали, — заявила вона.

— Це не було метою нашої зустрічі.

— Що ж було метою?

— Перевірка, чи ти готова до випробування.

— Випробування… — Вона трохи схилила голову набік і зиркнула на нього.

— Не грай переді мною святу простоту, — промовив він. — Монео тобі розповів. А я кажу, що ти готова!

Вона спробувала ковтнути слину, тоді сказала:

— Що це за…

— Я послав по Монео, щоб він повернув тебе до Цитаделі, — перебив він. — Коли зустрінемося знову, довідаємося, з якого тіста ти насправді зліплена.

* * *

Знаєте міф про Велике сховище прянощів? Так, я теж знаю цю легенду. Одного дня мажордом переказав її мені, щоб розважити. Ця легенда розповідає, що існує сховище меланжу, гігантське сховище, як висока гора завбільшки. Воно міститься в глибині якоїсь далекої планети. Ця планета — не Арракіс. Не Дюна. Прянощі сховано там давним-давно, навіть до Першої Імперії та Космічної Гільдії. Легенда розповідає, що туди вирушив Муад’Діб, що він поселився біля сховища й досі живе завдяки йому, чекаючи. Мажордом не зрозумів, чому ця легенда так мене схвилювала.

Викрадені журнали

Айдаго тремтів від злості, простуючи сірими пласкам’яними коридорами до свого помешкання в Цитаделі. Коли минав черговий пост охорони, вартівниця зірвалася, віддаючи честь. Він не відповів. Айдаго знав, що сіє серед них неспокій. Без сумнівів, усі розуміли настрій Командира. Але він не вповільнював рішучих кроків. Тяжке гупання чобіт луною відбивалося від стін.

Він досі відчував смак полуденної трапези — дивно знайому Атрідівську їжу, суміш зерен і трав, запечену довкола приправленого шматка псевдом’яса. Зазвичай їли таке паличками, запиваючи чистим цидритовим соком. Монео застав його за столом у гарнізонній їдальні: Айдаго сидів у кутку й вивчав розклад регіональних операцій, що лежав між тарілками.

Без запрошення