Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хотів він було, стиснувши своє серце, вдатися до строгості; але як бути строгим? Жінка приходила такою жінкою, так починала верещати, така була хвора, недужа, таких поганючих, гидких натягала на себе ганчірок, — звідки вже вона їх набирала, Бог її знає. «Іди, іди собі хоч сперед очей моїх! Бог з тобою!» — говорив бідолашний Тентетников, і слідом за тим бачив, як хвора, вийшовши за ворота, зчіплювалась із сусідкою за якусь ріпу і так наминала їй боки, як не зуміє і дужий чоловік.
Надумав він було спробувати якусь школу між ними завести, але з цього вийшла така нісенітниця, що він і голову похнюпив, краще було б і не задумувати! Яка школа! І часу нікому не було: хлопчик з 10 років уже був помічником у всіх роботах і там виховувався… В справах судейських і судових розглядах виявились зовсім ні до чого всі ті юридичні тонкощі, на які навели його професори-філософи. І та сторона бреше, і друга бреше, і чорт їх добере! І бачив він, що потрібнішим було від тонкощів юридичних і філософських книг звичайне пізнання людини; і бачив він, що йому чогось бракує, а чого — бозна. І трапилась обставина, яка так часто трапляється: ні мужик не зрозумів пана, ні пан мужика; і мужик став лихою стороною, і пан лихою стороною; і запал поміщика [охолов]. На роботах він уже був неуважний. Чи тихо шелестіли коси в покосах, чи клали стоги, чи накладались скирти, чи поблизу ладналося сільське діло — його очі дивилися десь далі; а як далеко робилася робота — вони шукали предметів, які ближче або дивилися вбік на який-небудь звив річки, по березі якої ходив червонодзьобий, червононогий мартин, розуміється — птах, а не чоловік. Вони дивилися з цікавістю, як [цей мартин], піймавши коло берега рибу, держав її впоперек у дзьобі, мов роздумуючи, ковтати чи не ковтати, — і поглядаючи водночас пильно вздовж річки, де в далечині білів другий мартин, який ще не піймав риби, але дивився пильно на мартина, що вже піймав рибу. Або ж, зажмуривши зовсім очі і задерши голову вгору, до просторів небесних, давав він нюхові впивати запах полів, а слухові — вражатися голосами повітряного співочого населення, коли воно звідусіль, від небес і від землі, з’єднується в один звукозлагоджений хор, не заважаючи одне одному. В житі б’є перепел, в траві дере деркач, над [ним] бурчать і цвірінькають перелітаючі коноплянки, мекає піднявшись у повітря баранець, співає жайворонок, зникаючи в світлі, і дзвонами труб розлягається курликання журавлів, що ладнають в трикутник свої ключі в небесах високо. Відгукується вся в звуки перетворена околиця… Творець! який ще прекрасний твій світ в глушині, в сільці, вдалині від підлих великих шляхів і міст! Але й це почало йому надокучати. Незабаром він і зовсім перестав ходити в поля, засів у кімнатах, відмовився приймати навіть з доповіданнями прикажчика.
Раніше з сусід заверне бувало до нього відставний гусар-поручик, прокурений наскрізь люльковий курець, або ж різкого напрямку недоук-студент, що набрався мудрості з сучасних брошур і газет. Але й це стало йому набридати. Розмови їхні почали йому здаватися якось поверховими, по-європейськи вільне поводження з поляскуванням по коліну, а також низькопоклонства та розв’язності — почали йому здаватися вже занадто прямими і вільними. Він вирішив з ними роззнайомитися з усіма і зробив це навіть досить різко. А саме, коли найприємніший в усіх поверхових розмовах про все, представник нині вже зникаючих полковників-брандерів і разом з тим передовий в новому напрямі думок, Варвар Миколайович Вишнєпокромов, приїхав до нього з тим, щоб наговоритися досхочу, торкнувшись і політики, і філософії, і літератури, і моралі, і навіть стану фінансів в Англії, — він послав сказати, що його нема дома, і в той же час мав необережність показатися коло віконця. Гість і господар зустрілися поглядами. Один, розуміється, пробурчав крізь зуби: «тварюка!», другий послав йому з досади теж щось на зразок свині. На тому й кінчилися зносини. З того часу не заїздив до нього ніхто.
Він цьому був радий і поринув в обдумування великого твору про Росію. Як обдумувався цей твір — читач уже бачив. Встановився чудернацький, безладний лад. Не можна сказати, одначе, щоб не було хвилин, коли він немовби прокидався від сну. Коли пошта привозила газети й журнали і зустрічав він у пресі знайоме ім’я колишнього товариша, який досяг уже успіху на визначному полі державної служби або приносив посильну данину наукам і справі світовій, таємний тихий смуток підступав йому до серця, і скорботна, німотно-журна, тиха скарга на бездіяльність свою проривалась мимоволі. Тоді осоружним і бридким здавалося йому життя його. З незвичайною силою воскресав перед ним шкільний минулий час і поставав раптом як живий Олександр Петрович… Градом котилися з очей його сльози…
Що значили ці ридання? Чи виявляла ними боліюча душа скорботну таємницю своєї недуги, — що, почавши складатися, не встигла сформуватися і зміцніти в ньому висока внутрішня людина; що невипробуваний з малих літ в боротьбі з невдачами, не досяг він до високого стану підноситись і міцніти від перепон і перешкод; що, розтопившись, як нагрітий метал, багатий запас великих відчуттів не перейшов через останній гарт; що надто рано для нього помер незвичайний наставник і що нема тепер нікого в усьому світі, хто був би здатний зміцнити розхитувані вічними ваганнями сили і позбавлену пружності немічну волю, хто б крикнув душі пробудливим криком оте підбадьорююче слово: вперед!, якого прагне всюди, усіх ступенів, усіх станів і звань, і промислів руська людина?
Де ж той, хто рідною мовою російської душі нашої вмів би нам сказати це всемогутнє слово: вперед! хто, знаючи всі сили і властивості і всю глибину нашої природи, одним чародійним помахом міг би спрямувати нас на високе життя? Якими сльозами, якою любов’ю заплатила б йому вдячна руська людина! Та віки минають за віками, ганебними лінощами і безумною діяльністю недозрілого юнака огортається… і не дається Богом муж, який уміє промовляти його!
Одна обставина мало не розбудила його, мало не вчинила перевороту в його характері. Трапилося щось схоже на кохання. Але й тут справа кінчилася нічим. По сусідству, за десять верст
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.