Читати книгу - "Ті, кого немає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дроб підняв руку. «Додж» загальмував і зупинився. Слідчий підтюпцем наздогнав машину, всунувся у відчинене вікно справа і запитав:
– Перепрошую, до міста не збираєтесь повертатися?
– Не сьогодні,– усміхнувся Смагін-молодший: – По-моєму, на стоянці біля шлагбаума на когось чекає таксі. Запитайте, може, підвезе. До речі, я вас одразу впізнав. Ви той слідчий, який… Ми з вами тільки здалеку бачилися.
– Точно, – кивнув Олег Степанович і засмучено додав: – Жаль. Дякую, що підказали… Родіон, якщо не помиляюся?
– Так і є… Ви тут у справах?
– Можна й так сказати, – ухилився від прямої відповіді Дроб.
Щось майнуло в обличчі хлопця, і слідчий про всяк випадок поцікавився:
– А ви де ночували двадцять другого?
– Я, як правило, ночую вдома, – була відповідь. – За рідкісними винятками. Це що, допит?
– Боже борони! Просто з нагоди – може, ви тієї ночі бачили або чули щось підозріле.
– Нічого абсолютно.
– Ще хвилинку затримаю… А напередодні?
– Напередодні? Начебто нічого особливого. Якщо не рахувати… Знаєте, дивна річ – я в неділю зранку рибалив… неподалік від того місця, трохи лівіше вздовж берега…
Смагін-молодший замовк, пригадуючи. Дроб нашорошився.
– Щойно я розібрався зі снастями, як із кущів вилазить якийсь похмільний хмир і починає діставати розмовами. Попросив цигарку, потім кілька гривень. Я на риболовлі від такого просто звірію, чесно. Але що мене вразило: його зовнішність. Один в один Валентин Смагін, молодший батьків брат, тільки одягнений інакше. Коротше, щоб він нарешті забрався, я йому сунув, що в кишені знайшлося, велику купюру. Він відразу рушився у бік села, і більше я його не бачив.
– Чи не долари часом?
– Ну, – кивнув хлопець. – Вибачте, мене чекають…
– Заждіть, Родіоне, – вигукнув Дроб, боячись злякати удачу. – Він при вас себе не називав? Може, відрекомендувався, намагався познайомитися?
Смагін-молодший насупився, пригадуючи:
– Як же це він сказав? А, от як: «Юрка Чуковський слово держить! Желєзно».
– Юрій Чуковський, значить?
– Так точно.
«Додж» покотив.
Дроб провів його поглядом, а обернувшись, виявив: на заднє сидіння таксі, що очікувало за шлагбаумом, пакується повна дама в крислатому солом’яному капелюсі з йоркширським тер’єром на руках. Через хвилину слідчий, трохи засапавшись, був поряд, а незабаром таксі вже котило в бік міста.
По дорозі його відвідала ще одна цікава думка: але ж, виявляється, не існує жодного фото Валентина Максимовича Смагіна в пристойній якості, не рахуючи того, що вклеєне в паспорт, виявлений на місці вбивства. Але його можна не брати до уваги, бо в тому худорлявому молодикові з голодними очима впізнати його можна лише на превелику силу.
Поки ще є час, оці самі два дні, вирішив Дроб, то в орієнтування на розшук, крім словесного портрета, слід додати відретушоване фото Смагіна й одну-єдину фразу: «Може користуватися документами (паспортом) на ім’я Юрія Чуковського».
4
Її звали Августою – за назвою в багатьох мовах місяця серпня, у якому вона народилася першого числа трохи більш як тридцять років тому. Ритою-Маргаритою вона стала в шістнадцять, у той вогкий і сльотавий грудневий вечір, коли батько продав її Вадонові.
Вони з батьком жили вдвох у близькому передмісті, на третьому, останньому поверсі ветхого цегляного будинку, схожого на барак. Матері Августа не пам’ятала зовсім, а ім’я батько дав їй у хвилину сентиментального похмілля – він і справді хотів, щоб народилася дівчинка. Та й любив він її по-своєму, поки рудувата, міцненька й солоденька іграшка не перетворилася на довготелесу й замкнену дівчину-підлітку з не по літах розвиненими грудьми. Була спокійна, не вперта, проте чомусь постійно його дратувала. І вся його демонстративна ніжність до дочки геть розвіялась.
Тепер Августа завжди була насторожі: батько ніколи не відмовлявся від випивки, а під хмелем у нього зносило дах; Вадона ж вона знала з дитинства – хлопець був при батькові на побігеньках. Цей Вадон, він же Владислав, не зводив з неї своїх зміїних очей зі стоячими зіницями, нишком, і з кривою посмішкою, стежив за нею, і дихати стало трохи легше, коли він пропав. Ходили непевні плітки – нібито потрапив на малолітку за розбійний напад… Та їй і без нього клопоту вистачало. Власний батько, Дмитро Іванович Карлов, був далеко не подарунок.
Чим там він займався, на які гроші вони жили й цілком пристойно годувалися, з яких джерел її шафа час від часу під зав’язку наповнювалась обновками, – усе було вкрите таємницею. Зазвичай на тиждень днів зо два батько був відсутній. Просто зникав, не пояснюючи. Поза тим часом до них постійно навідувалися чоловіки. Від товсточеревих, пітних і неголених, що під’їжджали до під’їзду на іржавих «жигулях», до затягнутих у шкіру лощених хіпстерів, які влітали у двір на блискучих нікельованих, обвішаних цяцьками мотоциклах. У дев’яності двері їхньої квартири взагалі ніколи не зачинялися. Потім почався спад, і встановилося відносне затишшя. Однак батько довго знести цього не міг: починав нудьгувати, присмоктувався до пляшки й ні за що тиранив Августу.
Підліткою, щоб його не дратувати, вона не бунтувала – мовчала й терпіла. Так було простіше. Та більше в неї нікого й не було. Батько всіх розігнав, на вулицю її не пускав, вийняв з телевізора запобіжник, а на будь-яку згадку про подружок відгукувався багатоповерховою лайкою. «Ти, Августо, навіть не людина ще, а шматок м’яса… І дурна, як твоя мати, – царство їй небесне, утоплениці! Не смикайся! Слухай і дивись мені в очі! Якби не… вбив би тебе. А потім і себе. Кому ти потрібна, лялько, крім мене, старого дурня? Дихай, поки дають…»
Вона так і жила – дізнаючись убогі відомості про зовнішній світ у школі й з телевізора, коли батько бував тверезий і дозволяв дивитись. А потім у їхньому передмісті знову намалювався Вадон.
Він був такий самий: невисокий, сухорлявий, весь ніби скручений з тонкої сталевої арматури, з обличчям як бритва. Того пізнього вечора обидва, батько і Вадон, надовго замкнулися в сусідній кімнаті, а вона сиділа в себе, долаючи позіхання над підручником, і терпляче чекала, доки гість піде і можна буде нарешті влягтися. Зненацька пролунав роздратований голос: «Августо! Ти де? Ану сюди!..» Батько стояв у кухні з перекошеним, темно-багряним від люті обличчям.
Вона застигла на порозі.
– Збери, що знайдеться закусити! – уривчасто звелів він.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.