Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Кольський опустив голову і мовчав. Він не впізнавав Люції. Почав шкодувати, що звірився їй. Люція відчула його настрій, але якась впертість завадила їй відійти із зайнятої позиції. Про себе подумала:

«Так йому й треба. Так йому й треба…»

На зворотному шляху вони не промовили ні слова. Коли вони ступили на ґанок, Кольський сказав:

– Може, завтра повернеться професор…

– Вам не треба так сильно залежати на його поверненні. Я щиро вдячна вам за дотеперішню допомогу, але якщо це вам створює незручності, я не смію вас більше затримувати.

Кольський стиснув зуби й відповів:

– О, я дуже добре знаю, що ви не хочете мене затримувати. І повірте, я б не залишився й на годину довше, якби не моє зобов’язання перед професором Вільчуром.

– З деяких питань ви маєте загострене почуття сумління, – байдуже зауважила Люція.

– Так, прошу пані. Я радий, що хоч щось чутливе ви знайшли у мені. Бо мою шкіру ви вважаєте такою грубою і нечутливою, що її можна перетворити на подушечку для голок.

У Люції цілком зіпсувався настрій. Вона була дуже незадоволена собою. Без найменшої цілі наговорила Кольському дурниць, можливо, навіть образила його. І все це у відповідь на його довіру, чесне зізнання. Вона не могла зрозуміти власних мотивів.

«Що зі мною сталося? – думала вона. – Що сталося?»

Вона грубо поводилася з ним. Останні її слова на ґанку означали, що його просто виганяли з дому. Насправді, почав усе він. Він першим згадав про повернення професора. Але вона поводилася жахливо. Зараз цей бідака сидить там і переживає. Як вона могла бути такою бездушною щодо нього! Вже саме це видавалося їй огидним, що вона мала перевагу перед чоловіком, який кохає її. І до того ж без найменшого сенсу. Бо ж він їй дуже подобається, і вона радіє з його перебування в лікарні, зрештою, його товариство – справжня розвага для неї, і вона дуже хотіла б затримати його якнайдовше.

Люція довго роздумувала над цією справою і вирішила наступного дня віддячити Кольському за сьогоднішні неприємності. Треба виявити для нього максимум симпатії. Авжеж. І перепросити. Просто вибачитись перед ним, бо вона винна.

Але до вибачень не дійшло. І цього не сталося ось через що.

Наступного дня рано-вранці з Нескупи привезли парубійка, який у річечці знайшов снаряд з часів війни і почав розкручувати іржавий заряд. Його привезли страшенно пораненого і Кольський, не закінчивши сніданку, приступив заштопувати бідолаху, а Донка допомагала. Коли операція закінчилася і пацієнта перенесли на ліжко, Кольський і Донка повернулися до операційної, щоб навести порядок. Стіна між операційною та амбулаторією була збита з тонких дощок. В амбулаторії чітко було чути кожне слово, голосніше вимовлене поруч. Ще чіткіше чути було сміх. А власне Кольський і Донка сміялися знову і знову, весело і вільно. В голосі Донки чулося виразне кокетство. Вони говорили про якісь танці. Пізніше Кольський похвалив Донку за її завзяття у прибиранні його кімнати і в якийсь момент сказав:

– Коли буду від’їжджати до Варшави, я запакую вас у валізу і заберу з собою.

– А пан доктор думає, що Василь погодиться на це? – загравала Донка.

– Ми це зробимо тихенько і непомітно.

Люція була обурена. Він хихикав там із тією дурненькою дівчиною. Він поводився, як школяр. І що вони там так довго роблять? Ця смаркуля заграє, а йому, мабуть, це подобається. Це абсолютно непристойно.

Новий гучний сміх змусив Люцію підхопитися.

– Я навчу її ума-розуму, – сказала собі півголосом.

Під час обіду з Кольським перемовились лише кількома люб’язними реченнями, пізніше вона покликала Донку до аптечки і, суворо глянувши на неї, сказала:

– Люба моя. Мушу звернути твою увагу на те, що ти поводишся непристойно. Сьогодні я чула твою розмову з паном доктором в операційній і однозначно зауважу – лікарня не місце для флірту. Для флірту і хихикань. А пан доктор для тебе не є відповідним партнером. Ти б посоромилась, маючи нареченого, залицятися до інших чоловіків. Якби пан професор дізнався, він би дуже розсердився на тебе.

Донка, яка спершу широко розплющила очі і трохи боялася суворого тону Люції, тепер подумала, що хто-хто, а професор точно не розсердиться на неї. Адже ж він сам часто так жартує з нею, як доктор Кольський. Вона не відчувала за собою ні найменшої провини.

– Але я, пані, нічого такого, – почала вона захищатися.

Люція перебила її:

– Отже, я прошу тебе, щоб нічого подібного не повторилося. Те, що маєш гарне личко, ще не означає, що маєш право постійно стріляти очима до пана доктора. Я вже помітила це раніше. Авжеж. А тепер наведи лад з цими травами. У пана Омели ніколи немає ніякого порядку. Справді, треба мати залізні нерви…

Сказавши це, Люція забігла у свою кімнату, накинула пальто на плечі й сама вирушила на прогулянку. Вона навмисно пройшла під вікнами Кольського, щоб він міг це бачити.

І не помилилася. Кольський справді бачив її і, хоча його вчорашня образа ще не минулася, вирішив наздогнати її і вибачитися за те, чого він не зробив. Він не міг витримати її холодне ставлення.

Вийшовши у передпокій, він побачив Донку. Вона, спершись на підвіконня, ридма ридала.

– Що з вами? – здивовано запитав він.

У відповідь дівчина заридала іще голосніше. Йому знадобилося багато часу, щоб видобути з неї перші слова:

– Пані Люція… накричала на мене… що я вже й не знаю як… Найгірше…

– За що вона накричала?

– А за вас, пане докторе…

– За мене? Як це, за мене?

– Бо панна Люція… сказала… що я, що я…

– Що?

– Що я фліртую з паном доктором, – викинула з себе Донка і вибухнула новим плачем.

– Ну, прошу заспокоїтись. Який абсурд!

– Що я… – плакала Донка. – Що я до пана доктора стріляю очима… Що я… А я ж нічого. Я, не дай Бог…

Вона поволі заспокоїлася і більш-менш точно повторила Кольському всі слова догани, які почула від Люції. Він був цим не лише здивований, але й спантеличений. Він не сподівався, що Люція піде так далеко, щоб підозрювати його в якихось непорядних справах тут, під цим дахом. Мабуть, вона вирішила до кінця зробити так, щоб перебування в лікарні йому остогидло. Бо вона не могла серйозно подумати, що він справді заграє з цією дівчиною. Навіть натяків на щось таке не було. Із самого початку Донка видалась йому приємною і симпатичною дівчиною, тому він жартував з нею так, як зазвичай жартував у Варшаві з медсестрами, які йому подобалися. Найгірше у цій справі було те, що постраждала невинна Донка. Він потішав її, як міг, і пообіцяв, що все пояснить панні Люції. Дійсно, він вирішив негайно поговорити з нею.

Він здогадався, що вона пішла в напрямку лісу, і вирушив туди ж. Через добрих чверть години наздогнав її на повороті дороги. Почувши за собою його кроки, вона зупинилася і сказала:

– О, я бачу, що й ви любитель самотніх прогулянок.

– Зовсім не самотніх. Власне, вас шукав, пані. Ви пішли самі, навіть не запитавши мене, чи буду я вас супроводжувати.

– Я не думала, що це вам зробить приємність. Це по-перше. А по-друге, я припускала, що ви знайдете приємнішу