Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І ще маленька деталь: хоч би на якій роботі був мадяр зранку, а коли почує, що годинник із кірхи відбиває восьму, він миттю кидає все, витягає шматок густо поперченого червоною «папрікою» (перцем) сала та окраєць пшеничного хліба, і снідає. З цим доходить часто до курйозів: захоплений восьмою годиною ранку десь серед довгої й глибокої баюри на возі, мадяр однаково спиняє воли й починає снідати, дарма, що за цей час колеса можуть повгрузати в баюру до самого коша.
Те саме з обіданням, полуднуванням, вечерею.
А взагалі — народ працьовитий, пунктуальний, але неймовірно гарячий і в розгніваному стані лютий… куди там Іллюші Симонії!
На другий тиждень життя мого в Дуначебі я несподівано одержую з пошти на свою адресу величезний пакунок літератури.
Це — повний комплект журналу українською мовою «Вісник Союзу Визволення України» з Відня та пачка львівських газет: «Діло́» — галичани так і вимовляють із наголосом на «ло», як і «Свобода́», з наголосом на «да», «Громадський Голос» та інші.
«Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого пробування на чужині? Чи відомий вам той психічний стан, коли за один рідний звук, один образ рідний, ладен буваєш заплатити роками життя?..»
Це — не я. Це пише великий Михайло Коцюбинський у «На крилах пісні».
Цей постулят, очевидно, добре зважили організатори Союзу Визволення України на початку світової війни, заклавши свою організацію — спочатку у Львові, а коли там, через жорстоку, запеклу боротьбу з поляками не стало їм чим дихати — у столиці Австро-Угорщини — Відні.
Вони знали, що, промовляючи рідним словом до тисяч і сотень тисяч тих, що в наслідок війни потрапляють в неволю, в чуже оточення, коли ні з ким слова сказати, коли людина розмовляти, сміятися забуває, — вони знали, що цією зброєю можна багато здобути. І пильно взялися до роботи.
Про це — в наступному розділі.
Але як потрапила до мене ця пачка літератури? Звідки у Відні адреса нікому в світі невідомого хлопця з Канева, гера Олексі, як зве мене Йозеф Деннерт, полоненого No. 6987, наприклад, із гаймашкерського табору?
СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ТА ЙОГО «ВІСНИК»
Отже, звідки у Відні моя адреса?
Я довго ламаю над цим голову, але так таки ні до чого й не домірковуюся, і вже геть-геть пізніше ця таємниця для мене викривається.
Може це буде трохи несподівано, але нехай уже я тут скажу, щоб потім до цього не вертатися, чи щоб, часом, не забути.
«Союз Визволення України» мав непогані стосунки з військовим міністерством австро-угорської монархії, а ці непогані стосунки дали йому, Союзові, можливість тримати у відділі цензури листування полонених дванадцять своїх довірених із полонених таки, краще утримуваних, що мали за обов’язок не тільки допомагати військовому міністерству цензурувати листівки полонених, які (листівки) неодмінно мусіли проходити цей відділ, а й виловлювати, на підставі змісту листування, національно свідоміший український елемент, щоб потім нав’язати з ним тісніші зв’язки.
Я здавна пишу додому по-українському, а цього, мабуть, було досить, щоб адресу мою з відділу цензури ретельні хлопці передали до Союзу, і в наслідок того я й одержав одного чудового літнього ранку в Дуначебі таку велику пачку українських газет.
Читаю орган «Союзу Визволення України», щотижневий журнал «Вісник» на шіснадцять, двадцять чотири, а часом і на тридцять дві сторінки, запоєм. Читаю вночі, закінчивши свою денну роботу й вечірнє поглядання крізь вікно на вулицю, де щовечора гуляє з подругою весела, дзвінкоголоса донька нотарева, посилаючи в моє вікно тисячі привітних поглядів оксамитних очей, читаю, прокинувшися до схід-сонця вранці, читаю вдень, як тільки вихоплю вільну хвилину поміж роботою…
Оте рідне слово, що про нього так соковито висловився М. Коцюбинський, слово, вільне від чадної царської цензури, справляє вражіння бомби, що вибухла несподівано в зовсім мирній обстановці.
Я знаю, що в царській Росії, в день оголошення війни, закрито останню і єдину газету українською мовою «Раду», я знаю, що нацькована Савенковим та Шульгіним з «Кієвляніна» чорна сотня громить у Києві, на очах поліції, трохи не єдину українську книгарню на Вел.-Підвальній вулиці; знаю, що моє рідне слово, слово мільйонів мобілізованих тепер на гарматне м’ясо киян, полтавчан, тавричан, жорстока воєнщина виганяє з усіх закутків громадського й політичного життя, душить його, підбурювана шульгіними та меншиковими, топче брудним чоботом осатанілого великодержавного патріота.
Я знаю, що за один рядок вільної мови «Вісника» — там, на царському фронті, та й поза фронтом, розстріляють, розторощать, знищать, ні на мить не вагаючись.
І п’ю це рідне, вільне слово, видруковане такими милими відтепер, так званими «латинськими» черенками, на корпус, на білому-білому папері, що відливає синюватим відтінком, — я п’ю це слово, ковтаючи від рядка до рядка, від коми до коми, і п’янію…
Тут — програма Союзу, який має провадити національно-культурницьку роботу для усвідомлення мас полонених земляків моїх, що потрапляють і потраплять під час війни в неволю до центральних держав, має полегшувати долю тих земляків, нещадно боротися з царською чорносотенною Росією, де тільки можна — заявляти ім’ям українського народу, що він жив, живе й буде жити, всупереч лихій волі царської Росії — поневолювачки українського народу.
На перші часи я більше нічого в тій програмі не добираю, а цього для мене досить.
Тут — щотижневі відомості про становище на фронтах, і тут я вже дещо добираю: занадто пахне переможними реляціями штабу царської дієвої армії — тільки з другого боку: тут, бачите, скрізь перемагають армії центральних держав, тут із таким самим презирством пишеться про французів, англійців, росіян, як у російських повідомленнях писалося про німців, австріяків, турків.
Це вже — порядний холодний душ на мою розпалену гарячою любов’ю до вільного, рідного слова голосу.
Хочу заспокоїти себе тим, що «з вовками жити — по-вовчому вити», мовляв, це ж тільки в повідомленнях про воєнні дії, диктованих, безперечно, генеральними штабами вільгельмівсько-франце-йозефівських корпусів, а ще ж є в журналі великий літературний розділ, де і душа й серце мусять одпочити, напившися пахучого нектару слова художнього, правдивого й високолюдяного слова моїх войовничих земляків.
П’ю й той нектар, упиваюся, а коли надибую вже серцем поета проказані рядки майже єдиного в журналі (коли не зважати ще на Бабюка, що зрідка проривається дрібними поезійками) поета Юри Шкрумеляка, такі блискучі рядки, як —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
