Читати книгу - "Ключі Марії"

письменники могли зустрічатися зі своїми прихильниками лише на приватних помешканнях, а вищі навчальні заклади, як і український університет, були заборонені. На його, тепер совєтській, Волині повідкривалися українські школи, які були позакривані поляками. А наклади видань українських письменників просто вражали... Та це й не дивно — після розстрілу сотень і сотень письменників терористична машина нарешті захлинулася кров’ю і зупинилася. І тепер та жалюгідна купка, що вижила, мала змогу видавати усіляку пропагандистську маячню за добрі гроші. Але поступово він знову повертався до колишніх поглядів, коли чув про новий, уже совєтський терор, і бачив, що все частіше люди тікали звідти до німців.

— Ось ходімо краще на пиво, — вивів Олеся з задуми Косач. — Ти був колись на Плянтах у ресторації «Полтава»?

— «Полтава»? — здивувався Олесь. — Уперше чую.

— Ну що ти! Там тепер збирається багато наших письменників і малярів. Ходімо.

Вони спустилися на Ринок і забрели в Старе Місто. Ресторація містилася в підвалі, там було доволі затишно й тихо. Правда, не видно було нікого з богеми. Вони зайняли вільний столик біля вікна і замовили по гальбі пива й тарілку гострого козячого сиру.

— Продовжуючи нашу попередню розмову, — озвався знову Косач, — хочу сказати, що жінка не може бути мистцем, бо вона не здатна об’єктивізувати. Вона шарпається в різні боки, пробує себе там і там, хоче спробувати себе всюди, а у висліді — пшик. Вона не розуміє, що задля мистецтва треба себе знищити. Геть, до останку. Вона не тямить такої складної для неї речі, що іноді мистецька невдача буває глибшою і діяльнішою в мистецькому розумінні, ніж удача.

— Не всі ж таки шарпалися, — заперечив Олесь.

— Звісно, що не всі. Тому й кажу, що є винятки.

— Чому ти так перейнявся жінками-мисткинями? — дивувався Олесь. — Невже тебе це аж так хвилює?

— Бо вони до мене липнуть. Хочуть, щоб я їм поміг, пояснив суть мистецтва, вивів на ясні зорі та тихі води слави. Бо вони хочуть слави. Але вже. В цю хвилю. Ніхто чекати не хоче. І вони приносять мені свої віршидла і зазирають в очі, як цуцики. А я їм у ті живі очі брешу. Я ж не кажу правди. Ніколи.

Розділ 67

Ормос, листопад 2019. Бісмарк їсть першу в своєму житті калцунью і починає пошуки Георгія Польського

Солодкий сон не відпустив би Бісмарка зі своїх обіймів, якби не тихий, але наполегливий і ритмічний шум. Повернувшись на бік, він розплющив очі і відразу зрозумів, що в кімнаті хтось є.

— Kaliméra! — пролунав хрипкий жіночий голос за спиною. — Sygnómi, nómiza óti koimásai! (Доброго ранку! Вибачте, я думала, що ви спите!)

— Що? — Олег обернувся і побачив господиню, одягнену так само, як і вчора ввечері, в чорну довгу спідницю і темно-синій светр.

Вона посміхнулася і зникла разом зі шваброю і пластиковим відром. Елефтерії могло бути і п’ятдесят років, і шістдесят, і сімдесят. Мініатюрна, з відкритим, красивим і строгим обличчям, з сивою, акуратно заплетеною косою, що опускалася трохи нижче плечей. З дуже жвавими губами на засмаглому, бронзовому обличчі, з блакитними очима, погляд яких здавався трохи бешкетним, іронічним.

Бісмарк піднявся. Підійшов до дверей, щоб зачинити, і зрозумів, що двері до його кімнати не зачиняються. Швидко умившись, він вийшов на терасу і побачив, що замість обіцяної тераси перед ним був маленький балкончик зі столиком і круглим пластиковим ослінчиком. Згадав про таксиста і посміхнувся. «Шахрай, як і всі таксисти». Яскраве сонце вже піднялося над морем, але не дуже високо, і тому било промінням йому просто в очі. Після кількох хвилин сліпучої сонячної ванни, він сів за столик і знову поглянув на сонце, і тепер йому доводилося дивитися на нього знизу вгору. Кут його погляду знову дорівнював п’ятнадцяти-двадцяти градусам. Він посміхнувся, згадавши, як минулого вечора подумки вимірював кут погляду з дороги на море. З чого це його тут пробило на геометрію? А, зрозумів він, геометрія — це ж винахід стародавніх греків. Невже він це пам’ятає зі школи?

Настрій поліпшувався. Немов його душа оживала під південним грецьким сонцем. Він відчув себе в раю, на справжньому відпочинку, який повністю відключає людину від її реального життя. Заплющив очі, відвернувся від сонця. Тепер воно лоскотало теплими променями праву щоку, скроню і вухо.

За спиною щось брязнуло, і він відволікся від сили сонячних променів. На столику перед ним поставили кавник і горня, поруч на тарілочці побачив маленький глазурований пиріжок, посипаний кунжутом. Знову згадалися розповіді вчорашнього таксиста.

— Кальценія? — запитав він, піднявши очі на господиню.

— Кальцунья, — виправила вона його. Потім додала: — Kalí órexi! (Смачного).

І пішла.

Під ранковим грецьким сонцем Олег прокинувся остаточно. Важко зітхнув, згадавши, що приїхав сюди якраз не відпочивати, а навпаки. Дістав мобільник, відшукав фото Польського на човні в затоці. В тій самій затоці, яка зараз лежала перед ним. На синій поверхні, що мерехтіла блискітками низеньких хвиль, рибальські човни здавалися схожими на чайок.

— Раз, два, три, — рахував він їх пошепки.

Їх було семеро, і всі вони рухалися до берега.

Був би у нього бінокль, він би зміг роздивитися й рибалок. А раптом один з них — Польський?

Бісмарк вирішив швидше спуститися до берега, зустріти човни, подивитися на їхніх господарів. Взяв з собою наплічник, закинувши в нього те, що вважав найціннішим — кинджал із старовинним руків’ям і перстень. Залишати свої цінності в кімнаті без замка не хотілося.

І тільки вийшовши з дому Елефтерії, зрозумів, що до морського берега не так близько, як здавалося з балкончика. Та й прямої дороги вниз до моря не було. І поспішив Бісмарк нервовою, прискореною ходою вулицею, яка вела вниз, але не до моря. Ця вулиця спускалася праворуч, а піднімалася ліворуч. Вулиці тут підпорядковувалися формулі зиґзаґа, як звичайні гірські дороги. Уздовж вулиці між акуратними білими будиночками росли оливкові сади. На маленьких, майже однакових балкончиках сушилася білизна. Ані перехожих, ані машин. Саме через відсутність шуму Бісмарка налякав тупіт власних ніг, і він сповільнив крок. Ліворуч від його вулиці відгалузилась ще одна, що повернула вбік затоки. Вона продовжувала неухильно наближати подорожнього до моря. Нарешті на очі потрапив готель, який згадував таксист — «Кортіон». Поруч клумба-розв’язка, в центрі якої на корабельній щоглі — обвислий через відсутність вітру грецький прапор. А море відразу ліворуч. І човни ще не причалили, але тепер вони вже не були віддалені один від одного, а наче зібралися в однорідну флотилію, що наближалася до бухти. Бісмарк знову прискорив крок і зупинився на набережній лише тоді, коли можна було роздивитися п’ятьох рибалок, що ще не причалили до берега. Польського серед них не було.

У вуха вдарив легкий шум моря так, мовби Олег вийняв з вух беруші або зняв навушники. Він здивовано придивився. Тут, над кам’яною набережною, кружляли чайки. На припаркованому поруч жовтому джипі «Судзукі» сиділа і якось інакше, мабуть по-грецькому, каркала ворона. За джипом на невисокому цегляному парапеті набережної, за яким лежав вузький морський берег, курила цигарку сива бабуся, не схожа на