Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

дане нам життя слід прожити успішно, однак під успіхом розумів не багатство чи славу; він сам точно не знав, що вкладає у це поняття, можливо, отримання різноманітного досвіду або якнайкраще втілення своїх можливостей. Йому здавалося очевидним, що життя, якого, схоже, прагнув Клаттон, приречене на занепад. Єдиним його виправданням можуть стати безсмертні шедеври. Кері пригадав хитромудру метафору Кроншоу про життя, схоже на перський килим (Філіп частенько про неї думав), але письменник зі своїм гумором фавна відмовився пояснювати її зміст: він повторював, що кожен має знайти його самостійно, інакше той втрачає цінність. Саме на цьому бажанні досягти в житті успіху росла Філіпова невпевненість, чи справді він хоче продовжити мистецьку кар’єру. Але Клаттон раптом знову заговорив:

— Пам’ятаєте, я розповідав про чолов’ягу, з яким познайомився в Бретані? Нещодавно зустрів його тут. Він збирається на Таїті[220]. Увесь світ його більше не обходить. Раніше він був Brasseur d’affairs, здається, англійською це називається біржовий брокер; у нього була дружина і родина, він непогано заробляв. І пожертвував усім, аби стати художником. Просто покинув усе, оселився в Бретані й почав малювати. Грошей він не мав і мало не помер від голоду.

— А що сталося з його дружиною та дітьми? — поцікавився Філіп.

— Ох, їх він теж покинув. Залишив самостійно помирати від голоду.

— Звучить, як дуже ниций вчинок.

— Ох, мій любий друже, якщо ви хочете бути джентльменом, вам доведеться забути про те, щоби стати митцем. У цих двох немає нічого спільного. Часом доводиться чути про чоловіків, які малюють халтуру, щоб утримувати літню матір, — що ж, це доводить, що вони гарні сини, але не виправдовує написаного ними мотлоху. Такі люди — звичайні баришники. Натомість митець віддав би матір до богадільні. Я знаю одного письменника, який розповідав мені, що його дружина померла під час пологів. Він кохав її і мало не збожеволів від горя. Однак, сидячи біля її ліжка і спостерігаючи, як вона помирає, він запам’ятовував, як саме виглядає дружина і що відчуває він сам. Не надто по-джентльменськи, еге ж?

— То ваш друг гарний художник?

— Ні, поки що ні. Він малює, як Пісарро. Ще не знайшов себе, але він добре відчуває колір і розуміється на декорації. Та річ не в цьому. Головне — почуватися художником, а йому це властиво. Він повівся, як справжній мерзотник із дружиною та дітьми, він завжди поводиться, як справжній мерзотник; те, як він ставиться до людей, які йому допомогли, — а часом лише добре серце друзів рятувало його від голодної смерті — просто огидно. Але так сталося, що він — геніальний художник.

Філіп замислився про чоловіка, котрий готовий був пожертвувати усім — затишком, домом, грошима, коханням, честю, обов’язком — заради можливості передати на полотні свої враження від світу. Це був видатний крок, але йому самому не вистачило б сміливості.

Подумавши про Кроншоу, Філіп згадав, що не бачив його цілий тиждень, і, попрощавшись із Клаттоном, почвалав до кафе, де завжди можна було знайти письменника. Протягом перших кількох місяців, проведених у Парижі, Філіп вважав кожне чоловікове слово одкровенням, однак незабаром практично налаштованому хлопцю набридли теорії, які ніколи не втілювалися в життя. Тоненька збірка віршів Кроншоу не здавалася Кері гідним результатом убогого існування. Філіп ніяк не міг позбутися інстинктів середнього класу, з якого походив; а злидні й літературна поденщина, якою займався чоловік, щоби прогодувати душу й тіло, монотонне існування між брудним горищем і столиком у кафе не викликали поваги. Кроншоу був достатньо кмітливим і здогадувався, що юнак його зневажає, тож іронічно глузував із його міщанських поглядів, наче й жартома, але часом досить уїдливо.

— Ви — бізнесмен, — казав він Філіпу, — вам хочеться інвестувати життя в цінні папери, які даватимуть три відсотки річних. А я марнотратник і розтринькую свій капітал. Я витрачу останнє пенні з останнім ударом серця.

Ця метафора роздратувала Філіпа, адже дозволяла його співрозмовнику прибрати романтичної пози й кидала тінь на його власний світогляд, який інстинктивно здавався хлопцеві правильнішим, хоча він і не міг пояснити цього словами.

Утім, цього вечора Філіп вагався і хотів поговорити про себе. На щастя, вже було досить пізно, і стосик тарілочок на столі біля Кроншоу, які позначали випите, підказував, що письменник готовий незалежно розглянути будь-яке питання.

— Цікаво, що ви можете мені порадити, — несподівано озвався Філіп.

— Ви однаково не дослухаєтеся до моїх порад, чи не так?

Юнак нетерпляче здвигнув плечима.

— Здається, з мене ніколи не вийде доброго художника. А бути посередністю немає сенсу. Я розмірковую, чи не покинути все.

— То що вам заважає?

Кері на мить завагався.

— Здається, я люблю це життя.

Безтурботне кругле чоловікове обличчя раптом спотворилося. Кутики рота несподівано стиснулися, тьмяні очі глибоко запали в орбітах; чоловік враз зробився якимсь згорбленим та старим.

— Таке життя? — вигукнув він, оглядаючи кафе, в якому вони сиділи. Голос його злегка затремтів. — Якщо можете вирватися з нього, робіть це негайно.

Філіп здивовано витріщився на співрозмовника, але, як завжди, знітився від прояву емоцій і відвів погляд. Він знав, що став свідком трагедії загубленого життя. Запала тиша. Філіп знав, що Кроншоу пригадує власне життя і, напевно, у пам’яті постають яскраві сподівання юності та розчарування, від яких поблякли кольори; одноманіття злидарських насолод і безпросвітне майбутнє. Погляд Філіпа застиг на стосику тарілочок, і він знав, що Кроншоу теж не зводить із нього очей.

51

Минуло два місяці. Філіп продовжував розмірковувати з цього приводу, і йому здавалося, що справжні художники, письменники, музиканти мають всередині якусь силу, що змушує їх цілковито зануритися у творчість і неминуче підпорядкувати життя мистецтву. Піддаючись її впливу, митці навіть не помічають, що ними керує звичайний інстинкт, а непрожите життя витікає крізь пальці. Однак Філіп відчував, що життя слід прожити, а не зобразити його, і юнакові хотілося отримати від нього якомога більше вражень і вполювати усі запропоновані ним емоції. Нарешті він наважився на рішучий крок і, жадібно сподіваючись на результат, вирішив одразу взятися до справи. На щастя, наступного дня до студії мав завітати Фоне, і Кері вирішив відверто запитати майстра, чи слід йому продовжувати займатися живописом. Кері ніколи не забував безжальної поради, котру художник дав Фанні Прайс. Але він мав рацію. Філіпу так і не вдалося позбутися думок про дівчину. Без неї студія здавалася незнайомою, і час від часу жест котроїсь із жінок, що працювали там, або чиясь інтонація змушували Кері раптово здригнутися, нагадавши йому про