Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

Стерновий крутнув щосили кермо, і перший же набіглий вал кинув «Вітрогоном» так далеко вперед, що навіть бувалий моряк відсахнувся назад, уже вирішивши, що наступний вал, мабуть, устромить бушприт тендера в снасті «француза». Цього, однак, не сталося. Випроставши крен і здибившись, мов пантера, що приготувалася до стрибка на здобич, суденце навалилося вперед і мало не зачепивши своїм рангоутом[102] бізань-щоглу[103] французького корабля, прослизнуло в нього повз самісіньку корму.

Молодий француз, капітан «Монкальма», з підкресленою галантністю вистрибнув на шкафут[104], і, як це вміють представники його нації, коли хочуть зробити добру міну при найгірших намірах, зняв капелюх і, посміхаючись, помахав ним у знак привіту вслід «Вітрогонові». У цьому жестові ввічливості, як на такі обставини, було виражено І французьку добродушність, і тонкий смак, але Кеп був гідним представником своєї нації, отож і відповів на цю галантність за англійським звичаєм — погрозив кулаком та ще й буркнув про себе:

— Маєш ти щастя, сучий сину, що нема в мене на боргу таких цяцьок, як у тебе, а то я б тобі пошклив віконця в каютах!.. Адже він глумиться з нас, сержанте!

— Він просто ввічливий, шуряче,— заперечив йому сержант, опускаючи руку, якою віддав честь французові, бо вважав своїм військовим обов’язком відповісти на привітання. — Він просто ввічливий — чого ще можна чекати від француза? А що там у нього на душі, того ніхто не знає.

— Навряд щоб він так, без будь-якої причини, став никати по озеру. Ну, і хай собі котиться до своєї гавані, якщо йому пощастить дістатися туди, а ми, як і личить справжнім англійським морякам, зостанемося самі господарями на озері.

Ці слова прозвучали досить-таки натхненно, проте Кеп заздро провів очима лискуче громаддя чорного корпусу «Монкальма», його надутий вітром грот-марсель та розпливчасті обриси рангоута, що, віддаляючись, маячіли все тьмяніше й тьмяніше, аж доки, нарешті, зовсім розтали в імлі; мов тінь якогось загадкового привида. Якби тільки можна було, Кеп з радістю поплив би теж за ним до гавані, бо, відверто кажучи, перспектива провести ще одну ніч сам-на-сам із борвієм посеред здибленої водяної пустелі видавалася йому маловтішною. Але в нього вистачило професійних гордощів, аби приховати свій душевний неспокій, тим більше, що всі підлеглі на борту сліпо вірили в його великі знання й винахідливість.

Минуло кілька-годин, і настала темрява, що знову згустила небезпеки навколо «Вітрогона». Ураган, правда, трохи вщух, і Кеп вирішив триматися ближче до вітру, тож цілу ніч тендер лежав у дрейфі, лише зрідка переходячи на інший галс, щоб, бува, випадково не налетіти на землю.

Нема потреби описувати всі події ночі, бо вона була така сама, як будь-яка штормова ніч.

Кільова хитавиця, рев і шипіння розбурханих хвиль, удари в борти, які, здавалося, от-от розтрощать і потоплять благеньке суденце, коли воно пірнало в могутні вали, безугавне завивання дикого вітру і такий страшний у шторм шалений дрейф невідомо куди — ось що довелося пережити людям цієї ночі. Такелаж[105] добре витримував шторм, вітрила теж були міцно зарифлені, але «Вітрогон» був таким легеньким суденцем, що, коли на нього накочувалися стрімкі вали, часом здавалося, ніби вони вже підхопили його і стрімголов понесли з собою.

Цієї ночі Кеп на кілька годин міцно заснув, та вже вдосвіта він відчув, що його хтось торгає за плече. Прокинувшись, він побачив біля себе Слідопита, який, доки лютував борвій, майже не з’являвся на палубі, бо природжена скромність підказувала йому, що на судні годиться розпоряджатися лише морякам. Провідник виявляв до командування тендера таке ж довір’я, якого вимагав і до себе та свого досвіду від тих, кого проводив нетрями пралісу. Але зараз він вважав, що має право втрутитися, і зробив це у свій спосіб і з притаманною йому відвертістю.

— Сон солодкий, добродію Кепе,— промовив він, коли той продер очі й трохи прочумався,— сон солодкий, це я знаю з власного досвіду, але життя ще солодше. Огляньтеся довкола і скажіть: личить за такої години спати командирові корабля чи ні?

— А що таке... Що таке, добродію Слідопите? — промимрив Кеп, ще не зовсім прочумавшись.— Ви що, може, теж пристали вже до спілки буркунів? Я ще й захоплювався вашою кмітливістю, коли ви без компаса й без нічого проводили нас через найнебезпечніші мілини Освего, а відколи ми на кораблі, я був у не меншім захопленні від вашого послуху й витримки. Чесно кажучи, я ніколи не чекав почути від вас такий гіркий докір.

— Щодо мене, добродію Кепе, то я свідомий того, хто я за покликанням, і це не дає мені права вказувати іншим, що і як їм робити. Проте ми не повинні забувати, що з нами Мейбл Дангем, а вона зовсім іншої, ніж ми з вами, природи: це ніжне, як янгол, створіння,— власне, таке, яким і має бути дівчина. Отож я говорю від її імені, а не від себе.

— Ага, ага... починаю розуміти... Вона, дорогий друже, дівчина й справді хороша, проте їй, як вояковій дочці й небозі справжнього мореплавця, не годилося б ставати надто страхопудливою, надто м’якотілою у якийсь там шторм. Що вона, перелякалася?

— Зовсім ні, що ви! Мейбл хоч і жінка, проте розсудлива і вміє триматися. Я від неї жодного слова не чув про все, що робилося на борту, хоча вона воліє, добродію Кепе, щоб Джаспера — Прісну Воду поставили знову на своє місце і все на тендері стало, як було. Така вже людська натура!

— А я в цьому і не сумніваюся! Зразу видно, що жінка, та ще й з Дангемів.! У неї будь-яка погань краща за її рідного дядька і знає більше за старого мореплавця! Отака вона, людська вдача, добродію Слідопите. Та дідько мене забери, коли я хоч на крок відхилюся ліворуч або праворуч від свого курсу через так звану людську вдачу якогось двадцятирічного зухвалого дівчиська чи хоч би й...— тут Кеп притишив голос,— чи через, когось із тих, що виструнчуються на парадах п’ятдесят п’ятого піхотного полку його королівської величності! Не для того я провів цілих сорок років на морі, щоб на цій сажавці мене вчили якоїсь там людської натури... А все ж таки й затятий цей ураган! Такий вітер бере, ніби сам Борей[106] власноручно роздуває міхи... Але що то бовваніє за вітром?— раптом