Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

— Ти знаєш казку про красуню королівну? — спитала Яруга.

Дівчина, не наважуючись підвести очей, заперечливо хитнула головою, а стара промовила:

— Жила собі на світі дуже гарна дівчина, донька короля, і він більше від життя свого любив її. Все, що хотіла, мала, навіть пташине молоко… Минали роки, вона росла, і от якось батько сказав, що вже час їй заміж виходити, та вона відверто відповіла, що ні за кого не вийде, хіба тільки за такого, котрий від неї розумніший та меткіший буде і припаде їй до серця. Отож над королівським палацом прикріпили на тичці золоте колесо, й почали до неї женихи свататися. Хто тільки не приїздив: королі, пани вельможні, кмети, жупани, князі, все дорідні й гарні хлопці… Але де там! Її воля була дорожча за все, і вона всім їм відмовляла. Один був надто високий, і дівчина його обром дражнила; другий — надто малий, вона його карликом називала; той здавався надміру червонощоким, інший — блідим; один був страшенно мудрий, другий — дурний, як пень… Отже, жоден не сподобався. Прогулюючись собі в садку, королева рвала квіти, співала пісень, насміхалася з добрих людей і, взявшись у боки, повторювала: «Жоден мене не візьме! Жоден!» Хто б не приїздив, до всіх вона ставилася зверхньо. Одному сказала принести їй живої води, яку оберігав семиголовий дракон. Той пішов по воду з золотим дзбаном та й не повернувся: дракон ковтнув його, а дзбан сам приплив до королівського палацу. Другого вона послала на крижану гору по золоті яблука, той їхав-їхав, упав в ополонку, і риби з'їли його. Тільки пір'їна з його шапки припливла до палацу. Третьому загадала зірок нанизати на шнурочок, щоб вона могла їх як намисто на шиї носити; той полинув високо вгору, і грифи, що стережуть небеса, розірвали його, — тільки червоний шнурочок упав біля палацу. Та ось приїхав до неї свататись королевич Сила, великий чародій; як тільки побачив її, відчув, що серце замліло у нього, і він сказав сам собі:

— Хоч би навіть життям довелось заплатити, вона буде моєю.

Королівна, побачивши його, злякалася, вся затремтіла й розплакалася. Однак сказала йому негайно їхати за море і дістати того зілля, що мертвих оживляє; а до нього не можна доступитись, бо росте воно по той бік полум'я, котрого й вода не гасить. Королевич умить обернувся на птаха, полетів за море, спустився вниз, відламав дзьобом галузку й приніс її дівчині. А саме в цей час у короля синок помер, і весь королівський двір був у жалобі. Та коли приклали йому те зілля до серця, хлопець одразу ожив, протер оченята й вигукнув:

— Дайте їсти! Ой і добре ж спалось мені!

Щасливий король обійняв королевича Силу і звернувся до доньки:

— Інакше й бути не може. Підеш за нього заміж

Королівна заплакала гіркими сльозами.

— Ну що ж, хай буде так, якщо ви хочете, — сказала вона, — але при одній умові: я сім разів сховаюся, а він мусить сім разів знайти мене. Лише тоді вийду за нього…

Вона була великою відьмою, отже, могла змінювати личину і собі, й іншим, як тільки хотіла; але й королевич був чародієм, до того ж іще кмітливішим за неї, і вмів у кого завгодно обернутися.

На другий день королівна відчинила віконечко і голубкою вилетіла надвір, приєдналася до зграї птахів і почала собі літати… А що голуби почули в ній чужий дух, то кожного разу, як тільки вона наближалась до них, зграя розліталася, і вона залишалась одна. Королевич же обернувся яструбом і погнався слідом за нею. Голубка страшенно злякалася, сіла на землю і знову'перекинулась у дівчину. Аж глядь: яструб коло неї вже королевичем стоїть і за руку бере її. Розгнівалась королівна, пішла до себе в світлицю, зачинилася там і цілу ніч плакала й роздумувала, що їй робити; на світанні вибігла в садок, сіла на грядці й розквітла лілеєю… Всі лілеї коло неї стояли білі, як сніг, а вона одна, — бо ж кров у собі мала, — рожевіла на грядці… Королевич з батьком красуні виходять у садок і бідкаються, де її шукати тепер, як знайти. Зупинились вони якось випадково біля грядки, на якій цвіла лілея; тільки-но підійшли, а вона зі страху ще більше зарум'яніла.

Королевич і впізнав її по рум'янцю, простяг руку — аж зирк: панна стоїть і плаче.

— Ти двічі впізнав мене, а втретє не вгадаєш.

І вона побігла в світлицю, замкнулася, сіла на ліжку і плаче, плаче, а сльози аж струмком біжать. Цілу нічку проплакала, все думала й гадала, а перед ранком відчинила віконце… і вилетіла золотою мушкою.

Летить, летить, і такий її страх пройняв! Пташки за мушками ганяються, — ось-ось котрась дзьобне її. Королевич чи сам підгледів, чи, може, хто шепнув йому на вухо, в страшного павука перетворився, за снував у повітрі величезне павутиння і чекає. Горобці погналися за мушкою, і вона потрапила в тенета… павук до неї… Стоїть королівна і плаче.

— Ой доле ж ти моя, доленько!

А павук і взяв її за білу ручку.

— Ой яка ж я нещаслива! Він уже тричі впізнав мене… Де ж бо сховатися?..

Знову вона йде в світлицю, сідає на ліжку, береться руками за голову, плаче й голосить.

— Доле ж ти моя, долечко!

Сестри до неї стукають, заходять і радять:

— Поплинь ти рибкою за море… глибоке море, широке море… він тебе там не знайде..

А вона голосить:

— Він тричі впізнав мене. Що мені тепер робити? Де ж бо заховатись? У морі живуть страховиська… Боюсь я моря.

Дівчина цілу ніч проплакала, а коли розвидніло, побігла на берег моря; не знала вона, що королевич дивиться з-за дерева. Королівна плюснула в воду золотою рибкою, а він у срібну перетворився. І де не опиниться золота рибка, там і срібна з'являється й женеться за нею. Стукнулись вони головами, і чує королівна слова:

— Ти вчетверте програла, мусиш бути моєю!

Як почула панна ці слова, попливла до берега, побігла до мальованих покоїв, замкнулася в світлиці й плаче…

Знову проплакала цілу ніч, а на ранок надумала собі: «На березі коло води он скільки гальки лежить… хто мене там упізнає, коли білим камінчиком ляжу?»

Ще не світало, як королівна побігла на берег, перетворилася в білий камінь і лежить.

Уп'яте було важко королевичу відгадати