Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

вже про те, щоб тут сидіти. Де ж я, думаю собі, друзів буду приймати? Умовив я Осман-агу, майстри побілили, ми з дружиною прибрали, помили, з дому дещо принесли — і ось, як бачиш. Ти, мабуть, дивуєшся, навіщо мені такий розкішний диван, і Осман-ага дивувався…

— Який Осман-ага?

— Осман-ага Вук. Диван я поставив заради сусідів, торговців і ремісників. Вранці вже приходили. Учора я їх відвідав і запросив на новосілля.

— Це перше, що ти зробив?

— Спочатку я прибрав, а потім запросив їх. Такий звичай у торговців.

— Даватимеш їм поради в торговельних справах?

— Ні в якому разі! Серед торговців це не заведено. Хіба що хтось запитає тебе. У мене й свого клопоту досить.

— Навіть горілкою не пахне.

— Я тут не п'ю, не годиться. Вдома вип'ю трохи — і спати. На роботу треба приходити вчасно, не слід запізнюватися.

— Стривай, прошу тебе! Чи я не заблукав? Може, я розмовляю з якоюсь іншою людиною, яка тільки зовні скидається на Махмута? Хіба нічого не залишилося від колишнього Махмута?

— Я взявся за розум, ось і вся переміна. Гадаю, це на краще. І тобі вже пора порозумнішати.

Що сталося з Махмутом? Доки ходив без роботи, був сорока сорокою, а тепер — поважна сова. Колись не визнавав ніяких правил, як хлопчак-шибайголова, а тепер він уже міркує про торговельні звичаї, наче будь-який крамар. Що зробив із ним Осман? Обірвав метеликові крила й пустив черв'яка, хай повзає по землі? Був цікавий, став нудний. Був задьористий, став зів'ялий. Був одним єдиний, а тепер один з багатьох. Невже це означає: взятися за розум?

— Ти ще мрієш розбагатіти?

— Не мрію, — відповів він розсудливо. — Навіщо обманювати себе? Так певніше, і краще, і легше. Робота неважка, про плату з Осман-агою ще не розмовляв…

— Який Осман-ага?

— Осман-ага Вук, брате. Про плату, кажу, ми ще не домовлялися, але якщо буде така, як у Дідо, можу не боятися голодної старості. А платитиме, сподіваюся, не менше, якщо не більше. Осман-ага знає, як було до мене і як є тепер. Ти бачив котів у гамазеї?

— Яких котів?

— Я приніс чотирьох котів до гамазею. Клопоту, звичайно, побільшало, міняю їм воду, прибираю за ними, але й користь є від них. Ловлять мишей.

— Це розумно! — сказав я, не приховуючи іронії.

— Авжеж, розумно. Бачу, мишей тьма-тьмуща, січуть мішки, зерно їдять — скільки збитків! І думаю собі: нехай їх у гамазеї дві сотні, а їх більше, то через рік їх буде вже дві тисячі, за десять років — двадцять тисяч.

— А чого вони чекали досі? Чому їх тільки дві сотні?

— Минуло року їх було, певно, тільки двоє, але ж вони страшенно плодючі. Отже, мишей буде дві тисячі. І от нехай одна миша за день з'їсть лише двадцять зерен, значить, двісті мишей за день з'їдять чотири тисячі зерен, а за рік близько півтора мільйона. Хай в одній оці дві тисячі зерен, то це сімсот п'ятдесят ок. А якщо до них у гості прийде ще стільки сусідських мишей, а їх прийде більше, — скільки ж це мішків збіжжя вони струблять? Коли я розповів про це Осман-азі, він аж рота роззявив.

— А хто такий… а-а, вже знаю! Ніяк не звикну до того Осман-аги.

А Осман-ага, звісна річ, аж рота роззявив, коли почув, скільки мішків збіжжя виносить Махмут з гамазею, спихаючи все на мишей.

Ні, я не вгадав! І я роззявив рота, як і Осман, і з тої самої причини, бо Махмут уже не Махмут. Він і зернини не візьме!

— Позабивав я всі діри, приніс котів, і тепер збіжжя в гамазеї залишиться більше на цілих три вози.

Сили небесні, що ж це діється! Сам собі перекрив усі шляхи!

— А ти підрахував тому своєму Осман-азі, скільки мишей знищать коти?

— Підрахував. Хай один зловить тільки десять мишей на день, чотири — зловлять їх сорок.

— А за рік стільки-то, зрозуміло, і в цій боротьбі котів та мишей, сподіваюся, переможуть миші.

— Не переможуть, бо…

— Гаразд. Крамницю ти вже продав?

— Маю кілька покупців, чекаю, хто більше дасть. На гарному місці стоїть.

Серце в мене заболіло від жалю. Це вже не мій Махмут. Той мій був поет-вигадник, а цей — обачливий сухар. Мій Махмут ловив хмари, а цей мишей ловить. Мій Махмут був пришелепкуватий і приємний, а цей нудний і відразливий.

Як за такий короткий час людина могла настільки змінитися? Отже, він ніколи й не мріяв про неможливе, а лише придурювався, чекаючи нагоди, щоб стати самим собою.

Може, я не правий, що так думаю: він, бідолаха, нарешті дістав те, про що мріяв, щоправда, трохи менше, трохи буденніше, — і заспокоївся. Чому ж я уявляв його захмарним мрійником, який і не прагне нічого здійснювати? Звичайно, так природніше. Але в житті на одну цікавулюдину стало менше, а це непоправна втрата. Не жаль, якщо зникає один з безлічі подібних — це наче людський листок опав. Але якщо вмирає людина, яка виділялася своєю неповторністю, — зяє жахлива порожнява. Чим більше сірих людей у сірому житті, тим сіріше, тим тоскніше жити.

Помер поет, байдуже який, народився ще один крамар.

А може, його й не було, може, я його вигадав, може, я його виділив без його заслуги й вини? І все-таки я втратив найбільше. Його вічне прагнення за щастям, може й уявне, було нездійсненне і тому чудове. Його незібраність, безтолковість, його життєрадісна безпорадність, його наївна брехня, непослідовність, його страх і невпевненість, його дурне базікання — усе це було по-людському зрозуміле. А це, що тепер, — занадто звичайне. З цією людиною мені нема про що розмовляти. І ми розійдемося, йому на радість. Я такий, який є, йому, такому, яким він став, більше не потрібний. Як і він мені.

І доки я, сповнений гіркоти й суму, ховав людину, якої більше нема, бо з цією не бажав заводити дружби, та роздумував, як піти, щоб не образити того колишнього, бо цей новий мені був байдужий, до гамазею зайшов комендант Авд-ага. Від його появи я не відчув ні радості, ні жалю, тільки подумав, що тепер мені легше буде піти звідси, не треба буде ніяких пояснень.

Але я не пішов, це скидалося б на втечу.

Махмут підвівся, приклав руки до грудей і вклонився нижче й послужливіше, ніж би це зробив колишній Махмут, але водночас і з набагато більшою гідністю. Раніше він поставав перед Авд-агою жалюгідний і переляканий, не маючи змоги подумати про те, як