Читати книгу - "Робінзон Крузо, Даніель Дефо"

- А нас помилують, якщо ми здамось? - спитав Том Сміт.

- Зараз я спитаю капітана,- відповів Робінсон.

Тут у переговори вступив уже сам капітан.

- Гей, Сміт і всі ви там! - закричав він.- Ви впізнаєте мій голос? Якщо ви негайно складете зброю й здастесь, я обіцяю вам помилування - всім, крім Вілла Аткінса.

- Капітане, ради бога, згляньтесь на мене! - заблагав Вілл Аткінс.- Чим я гірший за інших? Усі ми однаково винні!

До речі, це була брехня, бо, коли почався бунт, Вілл Аткінс перший кинувся на капітана, зв’язав йому руки й поводився з ним дуже брутально, обсипаючи його образливою лайкою. Проте капітан сказав йому, щоб він здавався без будь-яких умов, а там уже губернатор вирішить, чи жити йому, а чи вмерти. Губернатором капітан і всі вони величали мене.

Словом, бунтівники склали зброю і почали благати пощади. Наш парламентер та ще двоє людей за моїм наказом позв’язували всіх, а тоді моя грізна армія в п’ятдесят чоловік, що насправді вкупі з цими трьома складалася тільки з восьми, оточила їх і заволоділа шлюпкою. Проте сам я та ще П’ятниця не показувались полоненим з державних міркувань.

Найперше нам треба було полагодити шлюпку й подумати про те, як захопити корабель. Капітан - він міг тепер безперешкодно розмовляти з бунтівниками - змалював їм у правдивому світлі всю ницість їхнього поводження з ним і ще більшу ницість їхніх планів, яких вони не встигли здійснити. Він дав їм зрозуміти, що такі вчинки до добра не доводять і що їх чекає, швидше всього, шибениця.

Лиходії каялись, здавалось, від щирого серця і благали лише про одне - щоб їх не карали на смерть. На це капітал відповів, що він тут не владен, вони не його полонені, а правителя острова; вони були певні, буцімто висадили його на пустельний, безлюдний берег, а богові вгодно було спрямувати їх до заселеного місця, де губернатор - англієць. «Він міг би,- сказав капітан,- якби хотів, усіх вас повісити, але він помилував вас і, напевне, відправить до Англії, де з вами вчинять по закону. Але Віллові Аткінсу губернатор наказав готуватись до смерті: він буде повішений завтра вранці».

Все це, певна річ, капітан вигадав, але його вигадка дала бажані наслідки. Аткінс упав навколішки, благаючи капітана поклопотатися за нього перед губернатором, решта теж почали принижено просити, щоб їх не відправляли до Англії.

Тут мені спало на думку, що настав час мого визволення і що тепер неважко буде умовити цих хлопців допомогти нам заволодіти кораблем. І, тримаючись у темряві, щоб вони не могли роздивитись, який їхній губернатор, я неначебто здалека покликав капітана. Один із наших людей, як йому було заздалегідь наказано, підійшов до капітана й сказав:

- Капітане, вас кличе командуючий.

- Перекажи його ясновельможності, що я зараз з’явлюсь,- відповів капітан.

Це справило відповідне враження: всі були цілком певні, що губернатор зі своєю армією в п’ятдесят чоловік десь поблизу. Коли капітан підійшов до мене, я переказав йому свій план, як заволодіти кораблем. Він гаряче його схвалив і вирішив здійснити завтра ж вранці.

Але, щоб краще виконати цей план і забезпечити успіх, я порадив капітанові поділити полонених. Аткінсові та двом іншим запеклим негідникам, на мою думку, треба було зв’язати руки й ноги і посадити їх у печеру, де вже сиділи в’язні. Відвести їх туди я доручив П’ятниці та двом супутникам капітана, висадженим з ним на берег.

Вони відвели цих трьох полонених до моєї печери, наче до в’язниці, та вона й справді мала дуже похмурий вигляд, особливо для людей в їхньому становищі. Решту я відправив на свою дачу, яку раніше описав уже досить докладно. Завдяки високій огорожі вона теж була досить надійним місцем ув’язнення, тим більше, що бранці були зв’язані й знали, що від їхньої поведінки залежить їхня доля.

Другого дня вранці я послав до них на переговори капітана. Він мав промацати грунт: розвідати і потім повідомити мене, наскільки можна довіряти цим людям і чи не ризиковано буде взяти їх з собою на корабель. Він сказав їм про заподіяну йому образу та про сумні наслідки, до яких вона їх призвела; сказав, що хоч губернатор і помилував їх тепер, та коли корабель прийде в Англію, їх, безперечно, повісять; але якщо вони допоможуть йому в такій справедливій справі, як відвоювання корабля в заколотників, то губернатор подбає, щоб їх помилували.

Легко уявити собі, з якою охотою прийняли цю пропозицію люди, що майже втратили надію врятуватись. Вони попадали навколішки до ніг капітана, заприсяглись додержувати вірності йому до останньої краплі крові і заявили, що коли він виклопоче їм помилування, то вони довіку вважатимуть себе за його неоплатних боржників, шануватимуть його, як батька, і підуть за ним хоч на край світу. «Гаразд,- мовив їм капітан,- все це я перекажу губернаторові і, зі свого боку, проситиму за вас перед ним». Прийшовши до мене, він розповів про їхній настрій, а наприкінці висловив глибоку певність, що на вірність цих людей можна цілком покластися.

Проте, для більшої надійності, я запропонував капітанові вернутись до матросів, вибрати з них п’ятьох і сказати їм, що нам не бракує людей і що, вибираючи цих п’ятьох у помічники, він робить їм ласку, а інших двох разом із тими трьома, що сидять у замку (тобто в моїй печері), губернатор залишить у себе як заложників, і якщо вони зламають свою присягу, то всі заложники будуть повішені на березі.

Цей суворий захід показав їм, що з губернатором жарти погані. їм не було з чого вибирати і довелося скоритись. Тепер уже самі заложники й капітан мали застерегти п’ятьох, щоб вони не порушили свого слова.

Отже, для експедиції ми мали такі бойові сили: 1) капітан, його помічник і пасажир; 2) двоє полонених із першої ватаги, яким, за порукою капітана, я вернув волю й зброю; 3) ще двоє полонених, яких я був посадив зв’язаними на дачу, а тепер