Читати книгу - "Заплакана Європа"

– Ми не можемо повернути вам паспорт… – почав ніяково.

Після цих слів перед Люсею все зникло…

– Що ви? Що ви? – над жінкою метушилися-бігали всі знайомі їй працівники посольства, махали саморобними паперовими віялами, прискали водою та заглядали в очі.

– Ну, налякали ви нас, – невесело шкірячись, промовив посол, коли Люся прийшла до тями після того, як знепритомніла. – Я лише намагався вам сказати, що спочатку ви повинні купити квиток додому. Розумієте, ми маємо бути впевнені, що ви завезете дитину на Батьківщину. Принесете квиток – заберете паспорт, – сказав і розтягнувся в нервовій посмішці.

– Що ж ви мене мучите? – запитала благально, підвелася з підлоги, заклала розкуйовджене волосся, подивилася порожнім поглядом на всіх по черзі. Одній людині від цього погляду стало соромно. Посол опустив очі додолу. Інші вирячилися на Людочку. – Я піду, куплю квиток. У мене є гроші, – ніби диктувала телеграму. – Куди йти? Де каси?

– Справа в тому, що в касі вам квиток не продадуть, бо там продають лише за наявності паспорта… – спробував внести ясність прихильник блакитно-бузкових сорочок, але цим лише заплутав і без того спантеличену Люсю.

– Йдіть, працюйте, – наказав головний клеркам, а пані Бабенко конфіденційно роз’яснив: – Поїдете до Гатвіку. Подзвоните ось за цим номером, – впхав до рук візитку. – Там вас зустрінуть. Не хвилюйтеся.

На автопілоті гайнула в неближній світ, на летовище Гатвік. Там, подзвонивши, вийшла на представника українських авіаліній, який тут же, у великій залі, де швендяло безліч людей, продав їй два квитки до України за ціною шістсот фунтів за обидва. Така сума дещо здивувала Жужу, адже вона знала, що один квиток коштує щонайбільше двісті фунтів, а для дитини й того менше. Але діловий чоловік, похрумуючи зубочисткою, сказав:

– Не варто дивуватися ціні. Адже, як я розумію, усе це напівлегально, – взяв гроші, втулив Люді блакитний конверт із зображенням авіалайнера в куточку і пішов собі геть. Того дня була п’ятниця. Квитки датовані понеділком. Отже, до амбасади по паспорт потрібно було потрапити лише зараз.

Люся мусила швидко їхати назад, аби встигнути до шостої. Встигла! Захекана, пропхала квитки через дірку в скляній перетинці. Товстенький клерк, а саме він приймав відвідувачів, з відчуттям гордості за пророблену ним роботу простягнув крізь вузький отвір паспорт із вкладеними в нього квитками. Людочка не йняла віри. Схопилася за цю коштовність, побачила свої руки, тієї миті вони нагадували кігті великого птаха. Обов’язково хижого. Якби зараз хтось ззаду сказав: «Віддай», – так би і спурхнула вгору, полетіла б, гигочучи: «Спробуй, спіймай, ану, відбери тепер». Швидко пішла до виходу. Почула в спину кинуте товстопузим співвітчизником:

– Навіть «спасибі» не сказала.

«Пішов ти на…» – голосно вилаявшись, вибігла надвір.

Додому не йшла – летіла. Спинилася лише, коли побачила під під’їздом Миколу, злість якого відчувалася на відстані. Він, роздувши ніздрі, дивився здалеку на Люсю. Жінка стишила ходу, примушуючи серце припинити вибивати дріб. Думки були не надто життєрадісними. «Виявив, що немає документів», – думала, наближаючись крок за кроком до нього. «Чекає, аби вирвати з рук наплічник, роздивитися, що він приховує», – серце заходилося від страху. «Він мене задушить. Так, прямо тут, під будинком. За непокору, за обман, за лицемірство, і головне – за зраду». До чоловіка залишився крок. Обличчя його перекошене від нервування. Але вона йде до нього. Чому не тікає? Бо поруч немає Жені.

– Чого ти тут? – першою порушує гнітючу тишу Люда, а звуки зриваються на «півні».

– Ми без ключа пішли. Де ти ходиш? Я тут півгодини стовбичу. Думав, ти вдома. О восьмій Женьку привезуть. Ну, що там, на роботі?

«Боже, я ж на роботі була», – подумала, обливаючись потом.

– Сказали, з понеділка виплатять усе, що заборгували, – просяяла усмішкою, талановито вдала радість.

Микола пожвавішав, задоволений, що йому за три дні повернуться вкладені в психіатра гроші. Насправді, Люсі ще позавчора дзвонив Бєзгін і обіцяв усе віддати через тиждень. Люся зовсім не жалкувала за грішми, які вона вже ніколи не отримає. У неї після сплати за квитки залишилося дві сотні. Їй цього було досить.

«Пронесло!» – радісно подумала, тоді сходу обімліла – Микола тягнув до себе її наплічник.

– Де ключ? – запитав.

Людочка одним швидким рухом вийняла його й подала чоловікові. Сама притисла до грудей торбу й хворобливо почала міркувати, куди заховати усе, що таїть у собі цей дешевий рюкзак. Адже, якщо Микола розсекретить сховок, вона вже ніколи не дістанеться дому. Або, ще гірше, вона туди полетить… без дитини. Про це Люся навіть не могла помишляти, їй боліло в потилиці від однієї думки про таке.

«Буду охороняти», – вирішила. – «Три ночі не спала, ще три не посплю».

Під матрац поклала нещодавно вкрадене, коли чоловік дивився телевізор.

Витягати документи з торби не наважилася, причепила її на видноті. Коли Нік заснув, розпорола підкладку, вклала туди паспорт і квитки й нашвидкуруч зашила. Пантрувала, аби чоловік не намагався промацати торбину. Миколу мало турбував старий наплічник, який, як зазвичай, висів на ручці дверей, що вели до спальні.

У неділю вранці Коля вийшов на вулицю, аби винести сміття, Людочка стрімголов набрала знайомий номер телефону. Дзвонила додому. За весь час перебування в Великій Британії Микола дав дозвіл на дзвінок рідним лише двічі. Коли Люся працювала, вона щоночі спілкувалася з мамою, татом і Дмитром…

У слухавці надто довго гуло, Людочка вдивлялася в невеличке віконце над вхідними дверми, очікувала, коли там з’явиться тінь.

– Алло! – стомлено озвалася мама.

– Мамо! – швидко зашепотіла Жужа, озираючись на двері. – Я буду в Борисполі завтра. Рейс, – встигла продиктувати чотири цифри й, побачивши тінь, кинула слухавку.

Наступного ранку Микола вирушав до коледжу. Людочка турботливо проводжала його, вдаючи спокій. Женечка малювала на кухні. Жужа розрахувала, що має вийти з дому не пізніше одинадцятої. Зараз пів на десяту. Коля надто довго збирається, перевдягається, щось крутиться, ніби хоче затриматися вдома.