Читати книгу - "Варан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Крилама кинулась на Варана, розчепірила крила, закрила сонце.
Він ще міг бігти. А може, не міг. Тепер не мало значення: він побачив криламу, це був надійний засіб наздогнати Блукаючу Іскру, це був, мабуть, єдиний засіб. Те, що між ним і птахом стоять щонайменше двоє, що ці двоє – вартові, спеціально відряджені його піймати, не спадало йому на думку.
Він відступив, даючи криламі приземлитись на дорогу. Зринули смерчики пилу, закружляли білі пелюстки якогось суцвіття. Перший із вартівників – він здавався старшим – зліз із сідла, ступив до Варана, недобре посміхаючись:
– Хто такий? Звідки? Як на ім’я?
Ті двоє спішилися, вартівник притримував за рукав середніх літ чоловіка, одягненого по-селянськи. Селянина нудило, він був біло-сизий, як хмара.
Крилама почесала дзьобом плече.
– Подорожник, – сказав Варан, нерішуче всміхнувшись. – Селянин місцевий… Ви б, ласкавий пане, своїм чудовиськом добрих людей не лякали.
– Звідки селянин?
– Селище Мерки, – сказав Варан не змигнувши. – Будинок другий з краю, під червоним дахом. Спитайте, Подорожника всяк знає…
– Ану…
Другий вартовий виштовхав селянина вперед; Варан упізнав його – це був староста найбільшого тутешнього селища, якого Варан бачив мигцем на ярмарку допіру позавчора.
– Хто це? Упізнаєш? – по-начальницьки звернувся перший вартівник до переляканого мужичка.
– Недобре мені, – пролепетав староста. Спустився навшпиньки, і його знудило на траву.
Крилама байдуже спостерігала за цим – очі її були мов тарілки. Варан гарячково намагався згадати ім’я старости. Якби він запам’ятав його, якби звернувся зараз природно, по-дружньому, можливо…
– Що ж ви, люб’язні панове, так людину затягали? – спитав він із докором. – Недужиться йому, ви ж бачите. Йому додому треба. А ви його…
Перший вартівник ступив уперед, згріб Варана за комір куртки.
– Ти, стариганю, побалакай іще… – І обернувся до напарника: – Спитай цього… знає він старого чи ні? Хто такий? Місцевий?
Другий вартівник роздратовано встромив тростину в землю – наказ криламі залишатись на місці. Обернувся до старости:
– Ну, ти… Подивись на діда, шмарклю!
Староста підняв бліде перекошене обличчя. Погляд його скинувся з поглядом Варана. Якусь хвильку здавалося, що староста, бажаючи помститись своїм мучителям, стане за незнайомця; потім губи, замазані блювотинням, ворухнулись, і Варан побачив, як вони безгучно вимовляють: «Бродя…»
Усе ще розгублено всміхаючись, він сильно вдарив вартового по нозі. Той на секунду втратив рівновагу – Варан струсонув його з себе й кинувся до крилами.
Вони могли передбачити все що завгодно – що він стане битись, що він спробує втекти, але його бажання вкрасти державного птаха лежало далеко за межами їхніх сподівань. Варан висмикнув тростину з землі й учепився в мотузяну драбину. Його схопили за ногу, він копнув когось, звільнюючись, за три ривки видерся до сідла; команда криламі «угору» в усі часи була однаковою і в столиці, і на островах, і в найвіддаленіших провінціях. Державний птах злетів.
Ударив вітер. Земля провалилася вниз. Крилама закинулась на бік, роздратовано запорсала крилами, Варан подивився вниз і побачив вартівника, що високо над землею бовтався на кінці мотузяної драбини, але вперто здирався вгору, на спину птаха, до Варана…
– Шуу! – закричав Варан.
Унизу проносились дороги, поля, переліски. У Варана перехопило дихання: він ніколи не був добрим наїзником і не піднімався в повітря ось уже багато років…
– Униз! – закричав він, забувши про тростину. Крилама не слухала; поки Варан згадав команду «вниз», під ними промайнули дахи поселення, вулиці, повні цікавих, околиця, річка, знову поля…
Вартівник піднімався все вище. Його гойдало, як важку грушу на ниточці, але він повен був рішучості дістатись до самозваного вершника. Варан в глибині душі його розумів: замість вертатись до начальства зі звітом про втрату птаха, краще впасти з висоти й зламати собі шию…
– Зажди! – закричав йому Варан. – Зараз знизимося!
Птах різко взяв униз, Варанові нутрощі підскочили до горла. Він спробував підбором дотягнутися до рук вартівника, які вчепились у драбину, але вартівник вивернувся й схопив Варана за щиколотку. Різко смикнув; крилама втратила рівновагу й люто закричала. Варан, тримаючись за сідло, намагався звільнитись, а вартівник тягнув і тягнув, здавалося, він усією вагою повиснув не на драбині, а на Варановій нозі. Крилама кричала без упину: їй хотілося скинути обох і нарешті знайти спокій.
Земля неслася зовсім близько. Варан, ледве втримуючись у сідлі, дав команду «вгору», у цей час вартівник знову рвонув його ногу, і Варан випустив тростину. Обидва на секунду завмерли, проводжаючи тростину очима. Вона впала посеред млинарського ставу…
Крилама остаточно втратила керованість і закрутилась, намагаючись позбутись обезумілих сідоків. Вартівник перестав смикати Варанову ногу, а замість цього поліз у сідло за його спиною; Варан намагався скинути його, але вартівник знову вивернувся й схопив Варана за горло.
Мигтіли, міняючись місцями, небо й земля.
Кричала крилама.
Стало темно, потім Варан виявив, що висить на драбині, як до того вартівник. Вітер ніс його, здіймав, йому здавалося, що він уміє літати самостійно. Миттєво згадалося: гвинт… Волога хмара… Оболоки до горизонту… Падіння… Політ…
Подорожник, що летить крізь хмари. «Ти брехав мені – ти вмієш літати…»
Його порснули по руках чимось гострим – здається, ножем.
Крилама відділилась від Варана й полетіла своїм летом. Варан бачив, як вона відлітає все далі, піднімається все вище; вітер намагався нести його, але весь час упускав. Варан падав, без надії розкрити над головою гвинт, без будь-якої надії…
Він упав у воду.
Розділ четвертийРіка не буває такою прозорою. Намул, баговиння, глиниста каламуть – вода в тих річках, де Варану доводилось пірнати, була жовтувато-коричнева, як мед, і чудово пахла свіжістю, травою та листям, прісною водою.
А ця вода нічим не пахла, зате була прозора, як у морі. Варан бачив дно, встелене рябими камінцями. Бачив зграйки риб – сірих, коли вони пропливали внизу, і сріблясто-білих біля поверхні. Падаючи, Варан знепритомнів, але вода з дитячих років була прихильна до нього. Вода хотіла, щоб він жив.
Він дозволив воді нести себе. Бачив чисте дно зі скалками глиняного посуду, з утраченими грузилами й гачками, із ямами й корчами, в яких заплутались чиїсь сіті. Порізи на його руках кровоточили, немов димились каламутними хмарками, але в цій річці було так багато чистої прозорої води, що навіть уся Варанова кров не змогла б замутити її.
Здається, минула майже година, перш ніж він зрозумів, що задихається. Вода лізла в рот і ніздрі, забивала груди, нею неможливо було дихати. Він поривався на поверхню, але поверхня віддалялася з кожним гребком. Тоді він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варан», після закриття браузера.