Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Це було найбільшим нещастям для Тома та трьох його супутників. Хавільдари їх теж погнали до череди, що заповнила читоку.

Усі четверо як і раніше були скуті ланцюгами, але погляди їх красномовніше від слів говорили, яка злість та обурення опанували ними.

— Містера Діка тут немає! — сказав Бат, обвівши очима велику площу.

— Звісно, — відповів Актеон. — Вони не сміють продати його в рабство.

— Але вони можуть убити його, і вб’ють неодмінно! — сказав Том. — А ми можемо лише сподіватися на те, що нас купить всіх разом який-небудь работоргівець. Хоч би не розлучатися!

— Ох, як страшно подумати, батьку, що ти будеш далеко від мене… Ти… старий… станеш рабом… — ридаючи, вигукнув Бат.

— Ні, — відповів Том. — Ні, вони не розлучать нас, нам вдасться…

— Якби ще Геркулес був з нами! — сказав Актеон.

Але велетень не подавав про себе звісток. Відтоді як він надіслав Діку записку, про нього не було ні слуху, ні духу. Чи варто заздрити Геркулесові? О так! Навіть у тому разі, якщо він загинув! Адже він помер як вільна людина, захищаючи власне життя. Адже він не зазнав тяжких ланцюгів неволі. Тим часом торг відкрився. Агенти Альвеца вели площею групи невільників — чоловіків, жінок, дітей; вони не переймалися тим, що розлучають чоловіка з дружиною, батька з сином чи матір з дочкою. Для цих людей невільники були домашньою худобою, не більше… Тома та його товаришів водили від покупця до покупця. Агент, який йшов попереду, вигукував ціну, призначену Альвеца за всю групу. Купці — араби або метиси із центральних областей — підходили й уважно оглядали «товар». Вони з подивом зауважували, що молоді товариші Тома не схожі на негрів, пригнаних із берегів Замбезі або Луалаби: риси, характерні для африканських негрів, в них змінилися в Америці з другого покоління, а щодо розвитку та фізичної сили вони були набагато кращими. Тому ціна за них була вищою. Перекупники обмацували їхні м’язи, оглядали їх з усіх боків, заглядали їм до рота, точнісінько як баришники, купуючи на ярмарку коней. Вони шпурляли на дорогу ціпок і наказували бігти за ним, аби перевірити таким чином, чи може невільник швидко бігати.

Так оглядали й перевіряли всіх невільників. Ніхто не був звільнений від цих принизливих випробувань. Не варто думати, що нещасні були байдужі до такого поводження. Ні, всі вони відчували сором і образу за зганьблене людське достоїнство, і лише діти ще не розуміли, як їх принижують. Невільників при цьому ще й обсипали лайками, били. Вже встиг напитися Коімбра й агенти Альвеца вкрай жорстоко поводилися з рабами, а в нових господарів, які куплять їх за слонову кістку, коленкор або намисто, на них чекало, можливо, ще гірше життя. Розлучаючи чоловіка з дружиною, матір з дитиною, работоргівці не дозволяли їм навіть попрощатися. Вони бачилися востаннє на ярмарковій площі й розлучалися назавжди. В інтересах цієї особливої галузі комерції рабів різної статі направляють у різні частини країни. Звісно, купці, які торгують невільниками-чоловіками, не купують жінок. Річ у тім, що попит на невільниць є в основному на мусульманському Сході, де поширене багатоженство. Тому жінок переправляють на північ Африки і обмінюють там на слонову кістку. Невільника ж чоловіка використовуються на важких роботах в іспанських колоніях або везуть на продаж до Маскату та на Мадагаскар. Тому чоловіків відправляють на захід або схід, у прибережні факторії. Прощання чоловіків із дружинами супроводжується жахливими сценами, бо вони розлучаються навіки й знають, що помруть, ніколи більше не побачившись.

На Тома та його супутників чекала та сама доля. Але, щиро кажучи, це їх не лякало. Для них навіть було б краще, якби їх вивезли в одну з рабовласницьких колоній. Там принаймні в них з’явилася б хоч якась надія на відновлення своїх прав. Якщо ж, навпаки, їх надумали б залишити в якій-небудь області Центральної Африки, їм нічого було й мріяти про повернення волі.

Сталося так, як вони й хотіли. Несподівано вони отримали розраду — їх продали в одні руки. На цю «партію» із чотирьох негрів знайшлося багато мисливців. Работоргівці з Уджіджі сперечалися за них.

Хозе-Антоніо Альвеца потирав від задоволення руки. Ціна на «американців» піднімалася. Покупці мало не билися через рабів, яких ще не бачили на ринку в Казонде. Альвеца, звісно, не розповідав, де він добув їх, а Том та його товариші не могли протестувати.

Зрештою, вони дісталися багатому арабському купцеві. Новий господар мав намір за кілька днів відправити їх на озеро Танганьїка, де головним чином проходять каравани невільників, і звідти переправити до Занзібарських факторій. Чи дійдуть вони живими до місця призначення? Адже їм потрібно було пройти півтори тисячі миль найважчими та найнебезпечнішими областями Центральної Африки, де, крім того, постійно точилися війни між вождями різних племен. Чи вистачить на це сили старому Тому? Чи він, не витримавши мук, помре дорогою, як нещасна Нан?…

Але все ж четверо друзів не були розлучені! Від усвідомлення цього навіть ланцюг, що сковував їх, начебто полегшав.

Новий господар — араб — наказав відвести куплених невільників до окремого бараку. Він опікувався «товаром», що обіцяв чималий бариш на Занзібарському ринку. Тома, Бата, Остіна та Актеона негайно ж вивели з площі. Тому вони не побачили й не довідалися, якою несподіваною подією закінчився ярмарок в Казонде.

Близько четвертої години наприкінці головної вулиці почувся бій барабанів, дзенькіт цимбалів та інших африканських музичних інструментів. Збудження юрби у цей час досягло межі. Довгі години суперечок, бійок та лементу не приглушили дзвінких голосів і не стомили шалених торговців. Ще не всіх невільників було продано.

Покупці перебивали одне в одного партії рабів із таким запалом, перед яким затьмарюється навіть азарт лондонських біржових маклерів у день великої гри на підвищення.