Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Ясна річ, він мав на увазі скоріше проблеми, пов’язані з будівництвом одеського терміналу. Тільки збудувавши його і запустивши в дію, можна було б реально налагодити поставки нафти. Цукор, запропонований українською делегацією в обмін на нафту, послужив би гарантом стабільних контактів. Це в ньому говорив природжений бізнесмен. Хоча, знову ж таки, над усе хотів, щоб його плани схвалила Марта.

Уже потім, в лімузині, впіймав себе на тому, що діяв, можливо, занадто радикально, завчасно демонструючи прихильне ставлення до України. Але ж отой вранішній дзвінок…

Ель Даві, охоплений хвилею прохолодної жаги, а так усередині озивалося, коли думав про Марту, блаженно відкинувся на спинку сидіння. Хай там що, а відтепер він стовідсотково впевнений, що незабаром поруч з ним у лімузині сидітиме українка. Може, він їй і розповість про сьогоднішню зустріч…

Детектив Елтон Камінскі користувався у столиці неабияким аторитетом. Про це голосно ніхто не говорив, бо кому хочеться виносити сміття з власного будинку на показ сторонньому оку, однак усі знали, якщо за справу береться справжня червона ірландська перчина — успіх гарантовано.

Треба буде подбати про пишний букет орхідей….

Кузі — так називає Ліан південно-східний вітер, що неухильно дме тут у цій порі. Він не шарпає ветхою моторкою, наскрізь пропахлою рибою, а, дякувати Всевишньому, підганяє човен. Лише зустрічні хвилі обдають пасажирів щедрими жменями бризок і тримають у постійному напруженні.

Ліан каже, що при такому вітрі вони швидше дійдуть до Танджунау — портового міста південної Суматри, де мешкає лікар Сібелюс. Хлопець чудово орієнтується серед суцільного чорного мороку води і неба, сидить біля мотора, а суденце йде вперед по курсу, пронизує темінь, мчить туди, де нарешті сподіваються отримати спокій та позбутися переслідувачів.

Марта примостилася на застеленому циновкою днищі. Тут затишно, бо зверху катер накривається туго напнутою парусиною. Крізь гуркіт мотора не чутно, про що розмовляють Майкл з Ліаном.

Браслет набридливо в’їдається в зап’ястя, і Марта ловить себе на тому, що як тільки зверне на це увагу, відразу отримує важкий і холодний ляпас, од якого весь час думається про одне й те ж: невже Ероут домовився з Даві і тепер удвох її переслідують?..

Протягом останніх днів намагалася не думати про Ероута, правильніше, ліки Мааса допомагали не копирсатись у пережитому, вони ставали непробивним муром, за яким танули усі проблеми. Вона лишалася по той бік неспокою… Тільки отой осоружний браслет не дозволяє відключитись.

… а що сталося? Невже зараз, коли вона з Майклом, нарешті, відірвалися від своїх ворогів, можуть бути якісь неприємності? Хто знає, куди вони помчали серед ночі? Ніхто! Хто знайде їх з Майклом у великому місті? Ніхто!

НІХТО?…

Ошелешив крик птаства. Він продерся крізь сонячну павутину ранку і відразу вирвав зі сну. Рвучко підвелася, але поруч спав Майкла і дівчина заспокоїлася.

Приставила руку човником до очей: крізь поснований живими цяточками серпанок темніли обриси пришвартованих суден. Стріли баштових кранів снували туди-сюди і не могли дзеленьканням перекричати набридливе птаство, що у своїй зухвалості не боялося обсідати і штрикати дзьобами у блискучі нейлонові мішки вантажів. А майже поруч, через декілька таких же суденець, рибалки вивантажували кошиками рибу і на великих візках підвозили до базарних яток.

Ліан розмовляв неподалік з рибалками. Привітно махнув рукою і поспішив до друзів.

— А що, Майкл досі спить? Давай, буди його, нам треба йти.

Марта розбудила Майкла і вони вирушили в місто. Ліан добре орієнтувався в Танджунау і це значно скоротило шлях крізь базарні нетрі, квартали бідноти з відкритою каналізацією, без водопроводу, посновані до того ж брудними крамничками з усіляким хламом.

Далеко внизу лишився порт з нудотним запахом підгнилої риби. Тепер вони вже були у верхній частині міста. Йшли охайними вуличками з невисокими двоповерховими білосніжними котеджами під яскравою, майже червоною дахівкою. Ковані металеві паркани, ажурні і прозорі, схожі скоріше не на надійну огорожу, а легке мереживо, розкішні квітники на випещених газонах перед будинками, ліниві лискучі лімузини мліли на посипаних камінцями доріжках, — усе говорило про те, що вони потрапили у квартал, де живуть заможні люди.

Саме один з таких охайних і затишних будиночків займав лікар Сібелюс. Мідна табличка з його прізвищем виблискувала на сонці.

Майкл натиснув на гудзик дзвінка, а Марта знову озирнулася довкола. Жодної живої душі не видно ні на вулиці, ні біля парканів. Знизала плечима — треба позбутися цієї звички, — вони ж у безпеці.

Ти певна? — казна-звідки турбувало.

Сібелюс виявився однолітком Мааса і близьким його другом. Принаймні перша реакція, що послідувала на записку Мааса, це якнайкраще підтвердила.

— Друзі Мааса — мої друзі! — вигукнув привітно, запросивши гостей до прохолодної вітальні. — Прошу, розкажіть, як там старина Хенрик поживає?

Точилася звичайна, яка буває у подібних випадках, розмова. Марта із задоволенням смакувала холодний сік і не слідкувала за ходом світської розмови. Перед очима стояла пляма. Пуста вулиця. Без людей. А чому б і ні?

Бо — ні, — відразу за холодним ковтком вислизнула льодяна скалка, — від скарбу так просто не відмовляються.

До вітальні зайшла служниця і розмова перервалася. Виринула на поверхню зі своїх думок і Марта.

— До вас, лікарю, пацієнт.

— Шкода, що не маю часу, — заквапився Сібелюс. — Однак протягом двох тижнів, поки ви будете тут, прошу заходити до мене. Ось ключі. Мій шофер вас відвезе.

Утрьох вмостилися у відкритій машині, а ще через двадцять хвилин знову під’їжджали до океану, лише з другої сторони гори.

Тут, на узбережжі, рясніло чимало бунгало. Великі й маленькі, немов декорації до