Читати книгу - "Древляни"

— Давай відро, — сказав дядько Лавро.

Він присів, виставивши вперед, як дуло автомата, свій костур. Покректав, нагріб у відро червоного жару. Жар злипався в коржі, й Сашко подумав: буде мороз. А дядько подав йому відро, та не відпустив, а притримав за дужку: вогонь освітив синє пухирясте обличчя хлопця. Лавро пильніше придивився до Сашка й сумно зітхнув:

— Важко, братику?.. По тобі видно: важко… М-да. Всім нам не з маком, а тобі, сину, тим паче. Зірвалась ваша Єва з повідка. Добре вони жили з Мироном, та в мене гостре око на баб. Я ще тоді казав: не люблю, коли жінка дуже лащиться. Привикне, щоб її гладили, мов кішку, то й побіжить за будь-ким, аби мужиком пахло. Що вона в тому барабанщикові знайшла?

В темряві за плитою щось поворушилося, хрипко покашляло й озвалося тонким співучо-болісним голосом:

— З ким це ти говориш, Лавре?

— Та з сусідом. З Сашком балакаємо, — відказав дядько жінці. — По жар прийшов. Єва з приймаком чарчиною гріються, а його на мороз посла…

Сашко не хотів чути, що далі казатимуть про матір. Повернувся й мовчки посунув з хати.

А буря розходилась, мело й куріло над стріхами. Щоб донести вогонь, Сашко зробив курінь: ватник напнув на голову, сам схилився над відром і щільно обтулився полами. Так, розіп’явшись над відром, він і побіг додому. Але вітер забирався й під ватник, ганяв у відрі іскри й білі гребінці полум’я. Жар приємно пік йому в обличчя, чадний дим шпигав у голову, і хлопець аж заточувався.

Добре, що домівка була близько.

Грузнучи в снігу, Сашко перебіг дорогу і вскочив у сіни. Закутаний з головою, він так і ввалився в хату, штовхаючи ліктями двері. Тільки ступив, як одразу відчув: щось тут не так….Щось уже трапилось…

Темно, проте Грині нема — не той дух у стінах.

Мати сама. Де вона, поки що не видно, але чути — плаче. Схлипує голосно, невтішно, наче от-от захлинеться.

Сашко грюкнув дверима, і мати трохи притихла. Потім захлипала ще надривніше і почала приказувати — пошепки, а далі голосніше, переходячи на крик:

— І доки це буде? Доки я мучитимуся? Прийшло, потовклося по душі, ще й руку підняло, щоб побити. Та мене Мирон ніколи не бив, пальцем не чіпав, а воно, нікчемне…

Сашко не слухав того голосіння — треба готувати світло.

Поставив на стіл цеглину, на цеглину старий обгорілий казан, у той казан висипав жар, роздмухав його (а коли голодний, від того, що дмухаєш, аж паморочиться в голові). Ось зажевріло кубельце в пригаслому попелі. Сашко підкинув туди кілька трісок. Сухі тріски спалахнули, червонясте кружало забігало по стелі. Тепер тільки підкладай трісочки та слідкуй, щоб не погас вогонь. Це тобі й світло, й опалення — гріє, правда, поганенько, але коли змерз, то руки можна погріти.

Поки Сашко готував вогонь, мати вела своє. Скаржилась на війну, на дурне життя, на чоловіка, що покинув її на німців та на Гринів, а сам, мабуть, сто разів женився, про сім’ю й не згадує… Далі взялась за Сашка:

— Покинув убоїще на мою голову, а ти що хоч, те й роби. В що його зодягнути, чим годувати, коли сама зранку нічого не їла? Це ж заради нього, потурмака безмовного, Гриню взяла, думала, прихистить сім’ю, їсти щось розживеться. Чуєш? — крикнула мати. — Заради тебе гріх на душу взяла!

Сашко не озвався.

Тріски якраз спалахнули яскравіше, відблиски вогню заряхтіли на стелі й на стінах, і він загледів: портрет знову перевернуто лицем до глини. Хлопця охопила холодна й рішуча впертість, він ступив до кушетки, став на краєць дошки, щоб не потривожити матір, і потягся до портрета.

Єва притихла; німо й причаєно дивилась вона з темряви на зухвальство син а. І раптом скрикнула — без сліз, без схлипування, а сухо й надривно:

— Не смій! Не смій, кажу! Що ти очі мені колеш? Через тебе я життя своє знівечила, приймака взяла, чуєш! Через тебе на страм пішла…

— Брешеш, — зірвалось у нього з язика.

— А-а-а! — Єва погрозливо підвелась. — «Брешеш»! Це ти матері так! Щеня, ось же тобі! — І ляснула Сашка по щоці, той аж похлинувся з несподіванки, а Єва з несподіваною силою штовхнула його на лежанку і, давлячись слізьми, загупала по ньому маленькими твердими кулачками. Била по спині, по мовчазному тілу, а Сашко сопів, затуляв голову руками й гарячково казав собі: «Бий, бий! Все одно брехня. Не для мене зробила! для себе!., для себе!» Ця впертість, ця непокірність живого єства ще більше розлютили Єву, вона вчепилась хлопцеві в чуба, заторсала його, вкладаючи у спалах сліпого гніву всю лють на себе, на своє незугарне життя, на трикляту війну, що все перевернула й заплутала, на Гриню, який споганив пам’ять про колишню любов, на сина, котрий спідлоба зиркає на неї і стоїть над душею, мов докір. А кому цей докір? Їй, голодній і потоптаній? За що їй докоряти? Що вона доброго зазнала в житті?

У Єви тіпались руки, їй аж потемніло в очах, і вона, задихаючись, рвонула хлопця за комір: «Щеня таке! Придушу!..» Хлопець не витримав, крутнув плечем і вивернувся з чіпких материних рук.

— Перестаньте! — сказав крізь зуби. — Відчепіться краще, бо!..

— Ага! Ти ще погрожуєш! Ну, стривай! — І Єва схопила з плити дерев’яний товкач, замахнулась…

Хтозна, чи вдарила б вона Сашка, чи ні. Він не став ждати, а прожогом стрибнув з лежанки, розчахнув одні й другі двері і вискочив на вулицю.

Вітер підхопив його й погнав у темряву, в довгу буряну ніч. Він падав і біг по снігу і з мстивим злорадством уявляв, як підпалює хату, як буря жене вогонь по стрісі, а мати виглядає з вікна й