Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

— А я казала тобі, що люди не сидітимуть по домах, що почнуть виходити. Це жорстоко, дозволити, щоби нас так позакривали. Краще одразу померти.

— Я гадаю, що грабуватимуть крамниці. Забиратимуть продукти.

Вона подивилася на нього.

— Ми теж мусимо вийти і щось забрати. Що ми будемо їсти, як це ще потриває?

— А ти подумала, що вже завжди так буде? — запитав він.

Повернувся до столика й позбирав таблетки. Вона віднесла крем у лазничку. Стояли тепер одне напроти одного у коридорі.

— Може, ти би сьогодні прийшов до мене спати? Було би якось безпечніше… — запитала вона.

— Ти хропиш… Я б не зміг заснути.

Рушили до своїх кімнат, але вона, з рукою на клямці, затрималась ще на мить.

— Як ти гадаєш, Бобик буде спасенний? — запитала.

— Ненормальна, — промовив він тихо, і обоє зачинили за собою двері.

Отож, виглядаю я так: не висока і не низька, не надто товста і не надто худа, волосся моє ані світле, ані темне. Колір очей невизначений. Я ще не стара, але вже й не молода. Одягаюся звичайно. Легко гублюся в натовпі. Коли засиджуюся довше в кав’ярні на розі, люди підсідають до мене, але не звертають на мене уваги. Я їх не зачіпаю, не дивлюся на них. Допиваю своє пиво чи каву і йду.

А проте, мені завжди здавалося, що я якась особлива і неповторна.

Мої валізки, коли я приїхала до міста, були позначені наліпками з іменем і прізвищем. У записнику було повно кредитних карток, квитанцій, пінкодів. Рубрики заповнені іменами й прізвищами інших людей, їхніми адресами і телефонами. Ще я мала свої парфуми, ті самі вже багато років. Я носила одяг улюблених фірм і користувалася перевіреною косметикою. Їдучи з аеропорту, я розмовляла в метро з якимось чоловіком, і ми обоє у цій випадковій розмові повторювали: я люблю те, не люблю того, це мені подобається, а оте не подобається. А коли забувалися, то взагалі поминали дражливу суб’єктивність цих оцінок і казали — це чудове, а оте дурне й неприйнятне. Така розмова була приємною, бо нам не вистачало простого факту існування — ми прагнули бути ще кимось визначеним, абсолютно неповторним.

Моя квартира, на перший погляд, могла видатися понурою. Високі стелі, ледь освітлені слабким світлом нічних лампочок, і відсутність симетрії у розміщенні зумовлювали, що я попервах блукала нею ночами, намагаючись потрапити до лазнички. Заплямлені підлоги були пам’яткою від попередніх власників, мабуть, художників, у яких з пензлів густо капала фарба. Крейдяна білість стін непокоїла мене і домагалася хоч якихось кольорових акцентів. Вид з вікон міг би викликати пригніченість у когось менш стійкого. Бо з одного боку вікна виходили на пустий майданчик, оточений голими ще тоді деревами, майданчик собак, що бігали за палицями, які їм з розмаху кидали їхні господарі, майданчик собачого лайна і зацікавлених сорок. Протягом дня тут гралися підлітки — дівчатка в чадрах копали м'яча так само справно, як і світловолосі хлопці. У день весняного сонцестояння смагляві чоловіки з густими вусами розпалювали вогнище й витоптували траву в зосередженому танці — кілька рядів танцюючих, один за одним, як вправи на уроці фізкультури.

Інші вікна виходили на костел з двома вежами, а кожна з них була увінчана опасистим ангелом. Поки їх не заслонили в травні дерева, повні галчачих гнізд, я щоранку зустрічалася з буйними, екзальтованими ангельськими постатями. Вони беззвучно сурмили побудку усьому місту.

Я ревнувала тих ангелів, заздрила увазі, яку вони присвячували іншим людям. Ходила гола по кімнаті, щоби звернути на себе їхні білі очі. Раз на тиждень, у неділю, в моєму костелі дзвонили дзвони, і хоч гриміли вони голосно та істерично, проте їхня релігійна афектація не давала бажаного результату — стежкою через майданчик ішло до костелу ледь що кілька осіб. Костел пробував зануритись у зелень, наче соромився своєї надмірної величини, відступав ніяково до річки, до східної частини міста і, мабуть, найохочіше присів би між багатоповерховими будинками.

А вікна кухні відчинялися на велике подвіря, відділене від решти світу цегляним муром будинків, подвір'я затишне, тінисте, оаза у центрі міста. Серед старих кленів і лип тут стояли фурґони на колесах і барвисто розмальовані халабуди, підперті скелетами велосипедів, скриньками від екзотичних фруктів, ключками для гольфу, автопокришками. Їхні мешканці притягали мене від самого початку, тому найбільше часу я проводила в кухні. Я присвячувала їм усі трапези — присунула стіл до вікна і тепер, повільно жуючи сніданки й обіди, не відводила від них очей, стежила за їхніми нечастими пересуваннями між халабудами. Серед них не було звичної метушні ані поспіху. Щойно сходило сонце, вони виходили надвір і сиділи на східцях, підставляючи сонцю обличчя. Їхні діти гралися спокійно й без крику. Навіть їхній собака здавався якимось стишеним, собака-філософ, що споглядає з абияк позбиваної веранди хаотичний рух птахів.

Час від часу, пополудні, ці кольорові люди влаштовували концерти. Виставляли надвір потужні динаміки і пускали старі блюзи або Паваротті (з ним, на жаль, пробували співати разом), а коли смеркалося, міняли оперу на монотонне, похмуре й болісно сумне техно. Звуки горою видобувалися з подвір’я, наче дим, і непокоїли ангелів на костельних вежах.

Я пізнавала цих людей поволі, приглядаючись до них через вікно. Щогодини вставала від паперів, щоби випростати кості. Підходила до вікна і дивилася. Я пізнавала їх, жуючи свіжу редиску, потім полуниці й перші мірабельки. Пізнавала їх сливками, яблуками і врешті кукурудзою, вареною в підсоленій воді й