Читати книгу - "Переможець завжди самотнiй"

— Ні, цілковитої певності я не маю. Але й сумнівів у мене нема.

Ще якісь слова у відповідь, спотворені шумом.

— Я не збожеволів, пане комісар, і я не вдаюся в суперечності. Ось вам приклад: я не маю цілковитої певності, що мені вчасно надішлють мою платню в кінці місяця, але й сумнівів у тому, що її надішлють, у мене нема. Я пояснив свою точку зору?

Ефірні перешкоди й роздратований голос на протилежному кінці лінії.

— Я не обговорюю питання своєї платні, але певність і сумніви можуть співіснувати, а надто в нашій професії. Гаразд, облишмо цю тему й перейдімо до того, що нас справді цікавить. Немає нічого дивного в тому, що теленовини повідомляють про три вбивства, бо одна з жертв щойно померла в лікарні. Очевидно тільки те, що всі вони були вчинені вельми хитромудрими способами і цього, звичайно, не досить, аби дійти певного висновку, що вони пов’язані між собою. Але несподівано Канн перетворюється на небезпечне місто. І якщо завтра ще когось уб’ють, то обов’язково почнуться розмови про те, що в місті діє вбивця-маніяк. І що нам тоді робити?

Відповідь комісара, спотворена шумом, проте зрозуміла.

— Атож, я тут, на місці третього вбивства. Хлопець, який був його свідком, розповідає про те, що бачив, усім. А сьогодні журналістів та фотографів у нашому місті стільки, що їх можна знайти в кожній шпарині. Я думав, що всі вони будуть на червоному килимі, але, схоже, помилявся. Правда в тому, що репортерів у нас значно більше, аніж новин.

Тріскотіння в ефірі й відповідь комісара. Савуа дістає з кишені блокнот і записує в ньому адресу.

— Гаразд. Я негайно виїду звідси до Монте-Карло й поговорю з тим чоловіком, на якого ви мені вказали.

Тріскотіння в ефірі припинилося. Особа на протилежному кінці лінії урвала зв’язок.

Савуа йде в кінець пірса, вмикає сирену на даху свого автомобіля на максимальну гучність — і мчить геть, немов божевільний, сподіваючись відвернути увагу репортерів на інший злочин, якого не існує. Але вони знають цей фокус і не рушають із місця, розпитують хлопця далі.

Савуа почав відчувати збудження. Нарешті він зможе покинути цю паперову роботу, передавши її комусь із підлеглих, і присвятити себе тому, про що завжди мріяв: зайнятися розплутуванням убивств, що суперечили всякій логіці. Йому хотілося знайти в цьому якийсь резон — серійний убивця з’явився в місті й починає тероризувати його жителів. З огляду на ту швидкість, із якою сьогодні поширюється інформація, незабаром йому доведеться стояти перед спалахами фотокамер і пояснювати, що «поки що нічого не доведено», але говорити це так, щоб ніхто йому не повірив і зблиски не згасали доти, доки злочинця не буде схоплено. Бо, попри весь свій гламур, Канн залишається невеличким провінційним містечком — де всі знають, щó відбувається і де знайти вбивцю буде неважко.

Слава. Відомість.

То невже він думає тільки про себе, а не про добробут і безпеку городян?

Але що поганого в тому, якщо він хоче знайти трохи слави й для себе, після того як протягом багатьох років мусив співіснувати з цими дванадцятьма днями, коли всі прагнуть здаватися набагато значущішими, ніж вони насправді є. Прагнення чимось відзначитися заражає всіх. Усі прагнуть, щоб їхня праця була визнана публікою; кінематографісти тут нічим не відрізняються від інших.

«Облиш думати про славу; вона прийде сама, якщо ти добре виконаєш свою роботу. Не забувай, до того ж, що вона примхлива; уяви собі, що буде, якщо ти виявишся неспроможним виконати покладену на тебе місію. Твоя ганьба також буде публічною.

Зосередься».

Після того як він майже двадцять років працював на різних посадах у поліції, зумів піднятися на кілька щаблів по службовій драбині, перечитав гори рапортів та документів, він дійшов висновку, що в більшості випадків, коли йдеться про розкриття злочину, інтуїція важить не менше, ніж логіка. Головну небезпеку для нього тепер, коли він їде в Монте-Карло, становить не вбивця — виснажений величезною кількістю адреналіну, який змішався з його кров’ю, і наляканий, адже він знає, що хтось бачив його на місці злочину. Головний його ворог — преса. Журналісти також знають про те, що інтуїція важить у розслідуванні злочинів не менше, ніж техніка. І якщо їм пощастить знайти бодай мінімальний зв’язок між трьома вбивствами, поліція цілком утратить контроль над подіями, і кінофестиваль може перетворитися на абсолютний хаос, коли люди боятимуться виходити на вулиці, іноземці роз’їдуться ще до його закінчення, комерсанти звинуватять поліцію в неефективності, про це писатимуть газети всього світу, адже серійний убивця, що діє в реальному житті, завжди цікавить усіх більше, аніж ті, кого показують на екранах.

І в наступні роки Каннський кінофестиваль уже не буде таким, яким був: запанує міф терору, розкіш і гламур виберуть собі інше, безпечніше, місто, в якому демонструватимуть свою продукцію, і потроху бучне свято кіномистецтва з майже шістдесятирічною історією перетвориться на щось мало значуще й більш не потраплятиме під сліпуче світло прожекторів та на сторінки журналів і газет.

Тож на ньому лежить велика відповідальність. А точніше, навіть дві великі відповідальності: перша полягає в тому, щоб якнайшвидше знайти автора цих злочинів і не допустити, аби ще один труп з’явився на підконтрольній йому території; друга — він повинен приборкати пресу.

Логіка. Він повинен міркувати логічно. Хто з цих репортерів, що тут присутні й здебільшого прибули до Канна з далеких міст, має точне уявлення про те, скільки злочинів відбулося на цій території? Кому з них спаде на думку зателефонувати до штабу Національної гвардії й поцікавитися статистикою? Логічна відповідь на це запитання: нікому. Вони