Читати книгу - "Лабіринт"

— В тобі прокинувся фізик…

— А що? Недаремно мама… Ну, та не заважай.

Кук-Соммерс похапцем вихопив з кишені ручку і записник: на екрані з’явилась формула слабкої взаємодії. «У тезах нема, — подумав, — не зівай, у закритий рот муха не залетить… Хоча б встигнути. Так, лектони, кварки… Змінна функція хронотонів? Оце та горошина, якої бракувало у нашому пиріжку! Так, перенесення взаємодії… Стабільність атома…» Він аж упрів, переписуючи довгі рядки знаків, — боявся, що не встигне. Але встиг, тепер пружина однієї з основних сил матінки-природи була в його кишені! Вони таки зафіксували, побачили своїми очима і триплет, і хронотони… От тобі й химери!

У голові Кук-Соммерса був сумбур, молодий фізик ніяк не міг зосередитись, якесь ошмаття думок миттєво з’являлось і так само миттєво зникало. Налягала втома. Виходячи, ледве переставляли ноги.

«Таки виколупали… А що я скажу? Докопався? Ну, звичайно, спрацювали гени. Батьківські. Мізинчик у фізиці ні мур-мур… Я маю лампу Аладдіна — досить потерти і звільнити джина. Ух, як здивуються! Статтю… ні, інтерв’ю почну так: уявімо надпотужний протонний синхротрон, в якому відбуватиметься зіткнення протонів і антипротонів… Можна буде спостерігати не лише триплет, про що наші теоретики вже говорили, а ще й хронотон. Саме хронотони відповідальні за стабільність протонів і нейтронів у ядрах атомів. Он як! А мама зуміє заграти в сурми. Нагорода Нобеля — чому б і ні? Займуся кондитерським виробництвом — Мізинчик пальчики облизуватиме! Заглядатиму в оце майбутнє — найновіші рецепти… Хто може конкурувати?»

— Що з тобою? — Една смикнула його за рукав. — Чи ти оглух?

— Перепрошую, Мізинчику, замислився… Та й важко якось, утомився страшенно.

— Я теж. На плечах наче мішок з піском… А он, бачиш, — кволо махнула рукою в кінець тунелю, — якісь зблиски…

— Щось, певне, сталося. — Кук-Соммерс хотів наддати ходи, але не зміг, на ногах ніби важкі гирі висіли. — Це Няумуко… своїм лазером.

Коли вони причовгали, робот вимкнув блискавку і відступив убік від отвору.

— Що трапилось, друже Няумуко? — через силу спитав Кук-Соммерс. — Навіщо ти пустив у хід лазера?

— Непередбачена обставина, — доповів робот, — отвір почало затягувати, довелось обтинати.

— Правильно вчинив, хвалю…

Джеймс пропустив Едну, допоміг їй перебратися через бар’єр. Нахилився, підібрав два невеликі осколки.

— Візьми ж для аналізу.

Една поклала гострі уламки в сумку, і всі троє, обминаючи непорушний прохідницький комбайн, рушили по траншеї до підйомника. Тут, «на цьому боці», їм одразу полегшало, відчули себе такими молодими, як і були насправді, не пленталися, неначе старі, ступали пружно й сягнисто.

Сонце вже зайшло, лабіринт наповнювали сизуваті, але ще прозорі тіні. Кук-Соммерс ішов, мовчки схиливши голову, Една теж не обзивалася, щоб не порушити його зосередженості. У кабіні підйомника вже чергував інший ліфтер — м’ясисте обличчя, обрамлене густими бакенбардами, кашкет, насунутий на лоба, — цей, так само, як і його напарник, вмикаючи рубильника, з якоюсь підозрою зиркнув на робота.

Сівши в машину, Кук-Соммерс одразу ж зв’язався з редакцією журналу «Нью саєнс». Робочий день скінчився, кореспондента Патрика, звичайно, не було, але черговий дав його домашній телефон. Джеймс не рушив з місця, поки не зв’язався з ним і не домовився про зустріч.

— Няумуко, увімкни телевізор, — наказав Кук-Соммерс, поглянувши на годинника. Якраз мала початися програма «Новини науки і техніки».

Як тільки замерехтів екран і гарненька дикторка оголосила, що темою сьогоднішньої передачі є «сенсаційне відкриття молодого фізика-ядерника Кук-Соммерса», Джеймс почав обдзвонювати друзів і знайомих:

— Телевізію дивишся? Вмикай сьомий канал!

— Передають новини науки — може, поцікавишся?

— Швидше вмикай сьомий канал — сенсація!

Сповістив і мамі:

— Мерщій до телевізора — почуєш і побачиш те, про що мріяла!

Мадам Кук-Соммерс тільки й встигла прошепотіти: «Таки спрацювали гени…»

Тим часом екранна красуня просторікувала, як було непросто добитися інтерв’ю в нащадка Нобелівського лауреата і яку велику люб’язність виявив кореспондент журналу «Нью саєнс», записавши бесіду з ученим не лише на магнітофонну, а й на відеострічку.

Джеймс нетерпляче кружляв по лабораторії. Кортіло, щоб швидше вибухнула сенсаційна бомба, ну та нічого, нехай теревенить. Зрештою, вся ця вода — на його млин. Він таки теоретик, біс його мамі! Те, що він вивідав у тому… е-е… Барбікен-центрі, пройшло через його мозок, всоталося… І хто ж наважиться… Та и те сказати: хіба ж це погано вихопити добре підсмажений каштан?

Тим часом на екрані з’явилося його обличчя. Вираз трішечки перенахмурений, ну, та нічого, йдеться про серйозні речі, тут не до усмішечок. Запускати руку в чуприну, може б, і не варт… А взагалі, цей Патрик — молодчина! От і сама формула крупним планом.

— Чи не змогли б ви прокоментувати ці знаки для наших глядачів?

— От якби ми мали надпотужний синхротрон, то в ньому відбулася б отака реакція, — зазвучав його впевнений голос, і рука піднесла вгору списаний аркуш. — У цій формулі розкрита одна з найбільших таємниць світобудови: слабка ядерна взаємодія. Звичайно, людям, не втаємниченим у теоретичну