Читати книгу - "Білі зуби"

плацу розігрується драма, що нагадує якесь свято. Натовп сипаїв голосно розмовляє, жестикулює, ходить туди-сюди; дехто з них озброєний, дехто — ні; але всі явно збуджені. Зо тридцять ярдів перед лінією ходить вперед-назад сипай на ім’я Мангал Панде. Він напівп’яний від бгангу і зовсім п’яний від релігійного фанатизму. Задране вгору підборіддя, заряджена рушниця в руках, він набундючено крокує туди-сюди, наче танцює, і пронизливо й монотонно кричить:

— Виходьте, ви, підлота! Вилазьте всі! Англійці нас зрадили. Відкушуючи ці капсули, ми всі станемо нечистими!

Чоловік, власне, в такому стані від мішанки бгангу і нервів, він близький до шаманського трансу, і кожен викрик, що злітає з його вуст, іскрою проходить мізками і нервами сипаїв, які зібралися на плацу, і натовп збільшується, і напруження зростає. Людський порох готовий вибухнути.

І він вибухнув. Панде вистрілив у свого лейтенанта і схибив. Потім він витягнув важкий меч, тюльвар, і підступно націлився йому в спину, але поцілив у плече. Якийсь сипай кинувся йому навперейми, але Панде прорвався. З’явилася підмога: якийсь капітан на прізвище Гірсей теж кинувся напереріз, а з ним і його син — обидва озброєні й повні гідності та відваги вмерти за свою країну. (Гірсей вловлює саму суть[4]! Побрехенька. Обман!) Тут Панде побачив, що гра зіграна, тицьнув свій велетенський мушкет собі в голову і натиснув на гачок лівою ногою. Він схибив. Через кілька днів його судили і визнали винним. На іншому кінці країни, в шезлонзі в Делі, такий собі генерал Генрі Гейвлок підписав наказ про його страту (Самада страшенно дратувало, що пам’ятник цьому генералу стояв просто навпроти ресторану «Палац», праворуч від Нельсона на Трафальгарській площі), а до наказу про страту генерал приписав інструкцію — мовляв, він дуже сподівається, що це покладе край будь-яким подальшим балачкам про повстання. Але було запізно. Поки Панде висів на сонці над нашвидкуруч збитим помостом, його розформовані товариші із 34-го прямували до Делі, твердо вирішивши приєднатися до повстання, якому судилося стати найкривавішим повстанням, що коли-небудь придушували в цьому чи будь-якому іншому столітті.

Цієї версії подій — викладеної сучасним істориком на ім’я Фітчет — було достатньо для того, щоб Самадові зірвало дах. Якщо людина не має нічого, чим може пишатися, окрім своєї крові, то кожна крапля цієї крові важить, важить як правда; її треба ревно пильнувати. Її треба захищати від ворогів і наклепників. За неї треба боротися. Але як у зламаному телефоні, Фітчетів п’яний, дурний Панде пішов далі до цілої вервиці істориків, і правда зазнала мутацій, перегинів, скорочень. Ніхто не брав до уваги, що бганг, настійка коноплі, яка вживалася з медичною метою в мізерних дозах, зовсім не могла викликати сп’яніння, або що Панде, правовірний індус, навряд чи й брав її до рота. Не важило й те, що Самад так і не зміг знайти ані найменшого натяку на підтвердження того, що Панде того ранку пив бганг. Історія прилипла потворним непорозумінням до репутації Ікболів, така ж тверда і на позір незаперечна, як загальне переконання, що Гамлет приятелював з Йориком.

— Досить! Скільки б ти разів не читав мені одне й те саме, це нічого не змінює, Арчібальде. — Арчі переважно приходив на такі дебати з кульком, напакованим книжками із Брент Лайбрері, ціла антипандівська пропаганда, море неправдивих доказів. — Це як зграйка дітей, яких упіймали на гарячому біля діжки з медом: вони всі будуть казати одну й ту саму неправду. Мене ці наклепи не цікавлять. Мене не цікавить ляльковий театр чи трагіфарс. Мене цікавить справа, мій друже, — тут Самад уявно замикав собі рота і демонстративно викидав такий же уявний ключ. — Справа. Не слова. Кажу тобі, Арчібальде, Мангал Панде віддав своє життя за справедливість у рідній Індії, а не тому, що був п’яний чи божевільний. Подай мені кетчуп.

В «О’Коннелі» саме готувалися зустріти Новий рік, 1989-й, і дебати були в повному розпалі.

— Це правда, він не був героєм у тому сенсі, в якому ви тут на Заході розумієте геройство — він не досяг мети, якщо не брати до уваги його почесну смерть. Але уяви собі: он він сидить, — Самад показав на Дензела, що саме вигравав уже партію в доміно, — на суді, знаючи, що над ним уже нависла смерть, він все ж відмовляється виказати імена своїх товаришів…

— Слухай, все це, — втрутився Арчі, викладаючи всю свою гору скепсису у вигляді Майкла Едвардса, П. Дж. О. Тейлора, Сійда Мойнула Гака і решти, — це залежить від того, що ти читаєш.

— Ні, Арчі. Це поширена помилка. Правда не залежить від того, що ти читаєш. Давай не будемо зараз розводитися про природу правди. Тоді тобі не доведеться малювати моїм сиром, а мені їсти твою крейду.

— Добре, повернімося тоді до Панде. Чого він досягнув? Нічого! Усе, що він зробив, — це підняв повстання, — надто рано, зауваж, далеко до встановленої дати, — і ти вже пробач мою французьку, але це, блін, була просто катастрофа у військовому розумінні. Потрібно планувати, а не йти просто за інстинктом. Він нарвався на непередбачувані наслідки. Для англійців і для індійців теж.

— За всієї поваги, я в це не вірю.

— Ну, тоді ти помиляєшся.

— За всієї поваги, я таки маю рацію.

— Давай так, Семе: уяви собі, що це, — він зібрав купу брудного посуду, який Мікі саме збирався покласти в посудомийну машину, — це всі ті люди, які писали про твого Панде за останні сто з гаком років. Тепер: оце ті, що погоджуються зі мною, — він поклав десять тарілок на своєму боці столу і простягнув одну Самадові. — А оце той божевільний, який на твоєму боці.

— А. С. Мізра. Поважаний індійський держслужбовець. Ніякий не божевільний.

— Добре. Тоді тобі все одно треба ще сто з чимось років, щоб назбирати стільки тарілок, скільки в мене,