Читати книгу - "Дожити до весни"

– Пані чекає на потяг?

Голос прозвучав так несподівано, що Анабель аж здригнулась і шарпнулася скочити на ноги. Але біль знову присадив її на мокру лавку.

– Вони тут проходять рідко, а пригальмовують ще рідше. Та якщо й зупиняються, то всього на якихось дві-три хвилини. Наступний буде аж опівночі. Вам би, шановна, краще біля каси посидіти. Зал там невеличкий і вже неопалюваний, а все ж не на платформі.

Мовчала. Не мала що сказати. Не знала, куди себе подіти. Подумала, що її скуйовджене вологе каре зараз, вочевидь, нагадує дикобраза, що штани розірвано на коліні, яке криваво-фіолетово визирає крізь дірку, а світла бежева курточка, ймовірно, бруднюща на спині, бо ж лежала горілиць. Нічого собі вигляд… За кого цей чоловік її прийме?

– З вами щось трапилося?

Він поклав свою долоню на відкриту ділянку шиї над опущеним каптуром куртки. Той доторк пронизав її, як потужний сонячний промінь крижану бурульку, гаряче тепло від першого шийного хребця перекотилося до другого, третього, четвертого, заструменіло по спині, хвилею неймовірного блаженства розтеклося по всьому тілу. Аж тепер Анабель відчула, як же страшенно змерзла.

– Господи! Та ви ж геть задубіли! Ану підводьтеся! Хутко-хутко! – звелів чоловік.

Вона мовчки показала рукою на травмоване коліно, мовляв, не можу. Чула, як він роздягається за її спиною, як поспіхом обходить лавку й зупиняється навпроти. Не сміла подивитися йому в обличчя. Заплющила очі й тільки вдячно всміхнулася, коли опинилася під просторою темно-теракотовою курткою. Куртка огорнула теплом чоловічого тіла й дивною сумішшю запахів, які ніяк не вдавалося розкласти на окремі складники.

– Підводьтеся, кажу! Бо до справжньої весни не доживете. Давайте-но руку та спирайтеся на мене…

– То зараз весна? – запитала не повертаючи голови.

– Ні! Новий рік! Водохреще! Хіба не видно, як завірюха розгулялася? Так і хурделить, так і хурделить!..

Чого це він так розсердився? Може, подумав, що має справу із п’яничкою, яка трохи перебрала та верзе якісь нісенітниці? Ну от, тепер піде й покине її, саму-самісіньку, на цій незнайомій задимленій залізничній платформі. Що ж, хай іде, хай забирається геть. Хто знає, чого можна сподіватися від такого набурмосеного злюки. Та й чого, власне кажучи, він повинен морочитися з якоюсь неприкаяною, яка сидить мокрою куркою на лавці, вглядається в туман і чекає з моря погоди? І що йому до того, доживе вона до справжньої весни чи хоча б до наступного ранку? Що йому до того?! Що взагалі комусь до того?!

– Вибачте! – попросила ледь чутно. Але не стала пояснювати, що й справді не орієнтується, яка зараз пора року – пізня осінь чи рання весна.

– Гаразд, зачекайте тут. Бароне! Стережи! – наказав чоловік комусь і майже побіг у напрямку будиночка з черепичним дахом.

Барон – чорний безпородний кудлатий пес – із голосним гавкотом вибіг з туману, струснув із себе вологу (скупався десь щойно чи набрався мокви з вологого повітря?) і присів біля лавки. Сидіти йому відверто не хотілося, він ображено погавкував, повискував, нетерпляче кудись поривався, зіскакував на всі чотири й ладен був чкурнути геть, але наказу господаря порушити не смів. Невдовзі на платформу викотилася старенька синя автівка.

– Довелося стати порушником. Але… Бог не видасть, поліція не арештує, – мовив чоловік, відчиняючи дверцята. – А ми хутенько… Раз-два і змиємося звідси. І якщо що, то нас тут не було.

Він підставив їй плече.

– Чіпляйтеся! Ну, сміливіше, сміливіше! Не сумнівайтеся – я хоч худий, але жилавий. А ви не така вже й важка.

Автівка голосно чмихнула й позадкувала – для того, щоб розвернутися, бракувало місця. Обминула будиночок, що виявився просто залізничною будкою, і зупинилася на чималому майданчику, від якого в різні боки розбігалися три дороги.

– Куди беремо курс? – бадьоро запитав чоловік, подаючи їй картатий плед.

– Не знаю, – стенула плечима Анабель.

– Тобто, як це не знаєте? – Він забрав руки з керма і здивовано повернувся до неї. – Не з космічної ж тарілки ви опустилися на цей Богом забутий полустанок. Чи й справді… Тоді, може, о, далека сестро по розуму, ви хоча б зволите повідомити скромному землянину, як вас величати? Що, також не знаєте? Отакої! Що ж мені з вами робити, пані інопланетянко? Не можу ж я вас залишити тут саму в такому стані та ще й на чужій планеті. Не гуманно це якось було б. Не можна порушувати закони космічно-галактичної гостинності.

«А чому б і не залишити? Що йому до мене? Ти диви, який вселенський гуманіст!», – подумала Анабель.

– Гаразд, поїхали…

– Куди? – вона вперше глянула йому в очі. «Темні», – відзначила. Але сірі чи карі, не розгледіла, заважали сутінки й тінь від картуза.

– Куди?… А й справді, куди? Гм… Куди-куди-куди… Може, ти, Бароне, підкажеш, куди? Також не знаєш? Ото халепа… Та ні, халепі ми не здамося! Складаємо список адрес. Що там у нас за номером один? Звісно ж, поліція, бо в пані, як можна здогадатися, хтось поцупив не лише валізу, а й документи та гроші. Вгадав? Авжеж, вгадав. Так-так… Але ж якщо вона, тобто пані інопланетянка, і в поліції, як заведена,