Читати книгу - "Прибутні люди"

Черга підійшла крутити Палажці, і треба ж, горло пляшки минуло Павла й зупинилося проти Сергія.

—Ну й везе деяким, — сказав Павло.

Та Палазя не розгубилась і сама міцно обняла Сергія.

—Е-ей! Одірвіть Палажку, бо задушить парубка!

—Ці канівські хоч співати, хоч цілувати, так перші!

—Васильку! — загукали. — Ану, ти попробуй щастя!

Василь засоромлено простяг руку до холодної пляшки й крутонув її так, що вона дзиґою обернулась раз і ще пішла по новому кругу й повернулася до… Славки.

—О-о!!! — загуло довкола. — Ну, Сергію, не все коту й Масниця. Настав і тобі піст. Держись!

«При чім тут Сергій?» — подумав Василь.

—Чого ж ти спиш? Цілуй уже дівку! — загукали до Василя. Хоч крізь землю провались. Він боязко повернувся до Славки, і назустріч йому заясніли її золоті очі. Наосліп вернувся побабілими губами об її зашарілу гарячу щоку й відслонивсь, як од вогню.

—Е-ге-е!

— Та він цілуватися не вміє!

—Хух! — награно зітхнув Сергій. — Доведеться мені виручати чи що?

Кругом засміялися. І далі вже було крутити Славці. І як там воно сталося, тільки Василь не встиг спам’ятатись, коли Славка вже обняла його за бичакувату неслухняну шию й міцно поцілувала в губи. Він відчув ЇЇ м’які губи й теплий, якийсь солодкий дух дівчини й на мить задихнувся.

—Отак зелень дає! — вигукнув Сергій.

—Дає, дає, Сергію, — багатозначно сказала Валентина.

Крутили й ще ту пляшку, і Василь молив Бога, щоб на нього більше не показало.

—Тобі віриться, Васильку, що ми оце сидимо разом? — питала його Славка.

—Нітрохи. Мені й уві сні не могло таке привидітися. Знаєш, я ще в поїзді, як ми їхали, почув од Павла й Сергія про якусь Ярославу…

—Що ти почув?.. — сквапно перепитала Славка.

—Та нічого. Просто ім’я це згадували. Потім Володя мені каже: «Тобою зацікавилась наша Ярослава». Ну, Ярослава, то й Ярослава. Я ніколи не міг подумати, що це ти. Весь час тебе кликали «Славка». А Ярослава… — здвигнув плечима Василь.

Славка засміялася.

—Йой! Який у тебе голос. Прямо як у цілого тобі вуйка. А я чую від Володі про якогось Василя, що в них розквартирувався. Ну й спитала. Тільки я також не могла собі уявити, що се ти. Ім’я нагадало мені про тебе. А чого ж ти не написав жодненького листа?

—Про що було писати? Жили в таких злигоднях.

—А я чекала… Йой, як чекала…

—Ну, от. Не написав, бачиш…

—А Йван де?

—Забрали в Донбас на шахти. А про Владека щось чути?

—Лист був. Десь аж із Сибіру. Дід їхній помер ще в поїзді. І панни Єви немає вже…

—Панни Єви?..

—Ой, Васильку, ти так зблід… — стемніли стривожені її очі.

—Панна Єва… — затремтів Василеві голос. — Як же так? Славко?.. Це ж панна Єва!.. Пам’ятаєш, як вона мені костюмчик пошила? Панна Єва… — і раптом у нього мимоволі вирвалось: —А ти зараз така, як вона… була…

—Придумав. Вона… була красуня.

—Правду кажу. Я оце як побачив тебе, так і подумав, що ти на неї стала схожою.

—От придумав… — глянула на нього золотисто.

Скоро пляшка надокучила всім, і тоді загукали:

—Ану, канівці, давайте ще пісню грякнемо! Валю! Сергію! Зачинайте!

І Валентина, підсівши до Сергія, заспівала:

—Ну ж, Сергію! — перевела дух Валентина, й далі вони вже із Сергієм:

І вже весь гурт заробітчан сумно-сумно:

Пісня їх зігрівала, вони горнулися до неї серцем, як до рідного дому. Котрась із дівчат не витримала й розплакалася. Її кинулися втішати й відпоювати водою. Дівчина лихоманково цокотіла зубами об алюмінієвий кухоль, примовляла:

—Ой, матіночко моя рі-ідна, ой нещасна ж я, неща-асна…

—Ну, Катю! Годі тобі. Хіба ж одна ти така? Ми ж тут усі з чужих країв.

—Ой, матіночко-о… — не чула й не бачила нічого дівчина. І пісня, і тужіння цієї дівчини ще дужче збудили Василів сум за панною Євою. Панною Оспіговською…

—Пора вже, сіпнув Володя за рукав Василя. — Поки ще насмичемо тії соломи, то й на піч ніколи буде лізти.

Вони швидко вбралися.

—Ви вже йдете? — спитала Славка. — Який ти високий став, Васильку. Зі мною зрівнявся. І пасок у тебе файний. Справжній тобі жовнір.

Це була Славка з її мінливими очима, то чорними, то ясними, аж золотавими, коли з чогось радіє, з її скорим дзвінким голосом, тільки зовсім уже доросла дівчина, вродлива, як панна Єва.

—А Костя й