Читати книгу - "Долина джерел"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наступного дня він знову змінив білизну. Скидав її з себе різко й бридливо, наче звільнявся від надокучливої шкури,— здавалося, одежа увібрала в себе дух учорашнього дня, порожнього й нікчемного, як і всі дні передоцім. Мусив зустріти новий день у чистій оболоні — це стало однією з безодмінних умов його існування.
Служка приніс зміну сьогодні вранці, і він був задоволений: боявся, що праля не встигне. Сів до сніданку з погіднішим настроєм і, коли служка поставив перед ним тацю, спинив його коротким порухом:
— Скажіть, дорогий, чи є тут особливо гарні місця?
Рудько розправився, на мить утративши послужливу приниженість, на вуста лягла самовдоволена всмішка:
— Кращого місця, як Алупка й палац князя Воронцова, нема, ваша честь.
— Я маю титул статського радника і можеш називати мене вашим превосходительством,— м’яко зауважив Метлинський.
Очі в служки покругліли, блиснула в них іскра, і він послужливо спустив голову:
— Слухаю, ваше превосходительство.
— Скільки звідси верст до Алупки?
— П’ятнадцять, ваше превосходительство.
Метлинський поклав на тацю монету.
— Рад стараться, ваше превосходительство!
Вже знову був зігнутий удвоє і знову виповзав, покручуючи задком, із кімнати.
В коридорі служка розігнувся й подався в лакейську.
— Чорт!— сказав він товаришу, з яким розминався в коридорі.— Мені, брат, дістався такий тип, що я б його з великим задоволенням повісив на першій гілляці.
— А гроші платить?
— Гроші платить. Але така морда, аж з душі верне. Згинайся тут перед кожним падлом.
— Наша служба така — згинатись,— спокійно сказав товариш.— Від поклонів ще жоден не ламався. Хочеш доїти — гнись!
Він підморгнув рудькові широкою, високо зведеною бровою, і вони розійшлись, засміявшись...
Метлинський уже йшов по вулиці, різко посилаючи вперед ноги. Виставив ліве плече, а його понуре обличчя не спогіднилося від яскравого сонця. Вулицею котилися екіпажі, в яких похитувалися люди з курортними обличчями, промчало верхи кілька амазонок у супроводі вусатих довгоносих красенів — вони безсоромно перезиралися поміж себе. Це неодмінно помічали виставлені у вікнах знуджені жіночі й чоловічі лиця, поверталися одне до одного, наче механічні ляльки, й благочестиво обурювалися.
«Вертеп!» — думав Метлинський, стрімко переходячи вулицю.
— Мені до Алупки!— сказав різко візникові.
— Самі поїдете чи чекатимете компаньйонів?
— Сам.
— Дорого, пане, обійдеться. Я везу, здебільшого, по троє: кожен кладе по три карбованці.
— Три карбованці за п’ятнадцять верст?
— Такі тут ціни, пане. Коли поживете у нас трохи, звикнете. Окрім того, побачивши Алупку, й грошей не пошкодуєте...
6Вони минули з лівого боку шляху царську резиденцію Лівадію, за нею осади великих князів — Оріанду, Ай-Тодор і Гаспру, потім Місхор, коні йшли по чудовій дорозі рівно й гінко, монотонно подзенькуючи дзвіночками. Довкола вивищувалися голі скелі, тяглися гори, одягнені в розкішну зелень. Метлинський дивився на це спокійно, навіть байдужно, здавалося, вся довколишня розкіш не дуже його й уражала, хоч не минав увагою жодної цікавішої місцини. Йому трохи заважав візник зі своїм помахуванням пугою й окриками, так само заважало дзеленчання. Хотілося ввібрати на повні груди тиші цього завороженого краю, бо тиша тут мала бути особлива. Поверталося поступово вчорашнє почуття, яке пережив, зустрівшись із нічним морем; він прийшов після того додому й таки відчув незборимий потяг до паперу. Повторювалося те саме, що було в Женеві, і, коли олівець все-таки черкнув аркуш, не побіг по ньому, а ледве поповз. Не писав про море та його красу — було б надто елементарно переносити враження мимолітні — був то сумний плач його серця, який почався ще далеко в минулому, коли зважився видати свою єдину дитячо-наївну книжку: «Думки, пісні та ще дещо». Тепер його цікавило оте «дещо» — зранена й скалічена душа, яка знаходить слово, щоб виспівати біль. Знищене в Женеві було подобою того співу, а вірші, які колись показав людям,— тільки натяк на його можливість. «Я надто мало мав великих зворушень,— думав він, похитуючись у повозі й приплющивши очі,— тільки з великих зворушень може виплисти велика музика». Вчора він таки по-справжньому відчув ту музику, лишалося закріпити її в серці і спробувати відтворити. Не прочитав ще того, що витворила в сутінках його рука,— не хотів світити, а вранці вже мав перед собою страх. «Свічка для цих сутінків,— думав, кінчивши писати, — груба імітація!» Боявся знову відчути вузьку, чавку обмеженість стін — міг би втратити цю першу так просто знайдену радість. Відтак знову заплеснув би душу чорний морок, і знову треба було б видряпуватись із прірви. Тоді прийде
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина джерел», після закриття браузера.