Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

Дно раптом відділилося, піднялося вгору, і зсередини чаші виник дивний механізм із зазубринами, як у тому нічному видиві.

Марко відчув, як від хвилювання у нього заніміли кінчики пальців. Спробував вкласти на зазубрини хреста. Той ліг ідеально. Центральний отвір прошило тонке вістря. Зазубринки точно захопили обидві, вертикальну і горизонтальну, риси. І хрест раптом зарухався, закружляв, наче стрілка компаса. Обернувся навколо своєї осі, повернувся латинським надписом, затремтів і вказав на північний схід, кудись у бік тарнорудської Піскурівки…

Яків Самуїлович Гольденберг сидів перед Шведом, постукуючи хімічним олівцем по столу; рішучий, впевнений у своїй правоті, ані краплі не збентежений, наче то не його, а він сам затримав порушника радянського кордону і тепер цілеспрямовано проводив допит.

Світло-сірий, незважаючи на літню спеку, костюм-трійка, пенсне на кінчику носа, завиті вуса та доглянута борода, навіть легкий аромат хорошого парфуму — вельми пристойний та жвавий вигляд як для затриманого, що намагався незаконно перетнути кордон.

Яків Самуїлович не відав, як йому пощастило: потрапив до уповноваженого ДПУ Клєвєрова, а не до місцевого волочиського коменданта Кашина. Той, будучи жадібним до наживи та усвідомлюючи, що отриманим ще й слід поділитися із Мальцевим у Кам’янці, сім шкур, не панькаючись, із Гольденберга спустив би.

А уповноважений Клєвєров говорив повільно, навіть якось ліниво. Чи то через задуху у комендатурі, чи то натура у нього була така — спокійна та врівноважена. І це давало Якову Гольденбергу надію, що молодий ясноокий депеушник ще не совсім зіпсований владою, а тому так чи інак із ним можна буде домовитися.

Маючи чималий життєвий досвід та колись досить широке коло спілкування, Яків Самуїлович зрозумів одразу: ні, молодий депеушник точно не з пролетаріїв. Он і хустинкою біленькою раз по раз лоба витирає, і руки… руки ніколи не збрешуть. З такими руками він точно на заводі чи на землі не працював.

Певно, із колишніх, царських служивих або із міщан, задурених більшовицькими ідеями. Не нарваний, не хамовитий… Отже, цілком ймовірно, задумане може вдатися при наявних у Гольденберга козирях! А у Якова Самуїловича вони були, ще й не абиякі.

Молодий, незіпсований депеушник тільки дзьоба розкриє від здивування, коли дізнається, що старий хоче йому запропонувати в обмін на безперешкодний перехід радянського кордону.

Йому, вочевидь, ніхто ніколи такого за все життя не пропонував.

У нечужому йому Волочиську Яків Самуїлович мав цілих два надійних сховки. Він мало кому довіряв, тому покладався лише на себе: із Кам’янця усі цінності таємно перевіз ближче до кордону.

В одному, тому, що на жидівському кладовищі, приховав під мацевою матері трохи золота та коштовного каміння. Непогані за якістю камінці, треба сказати, хоч і дрібнота — на випадок, якщо попадеться на кордоні та доведеться відкуплятися та хабарі давати таким, як оцей жевжик перед ним.

А інший сховок — о, там коштовностей було не так багато, але якості найвищої: камені, золоті прикраси — усе вищої проби, зібране ним за життя. Справжня приватна колекція витворів ювелірного мистецтва. Він сподівався, що, вдало перебравшись через кордон, на якийсь час оселиться по той бік Збруча, скажімо, у Тернополі, та зможе таємно отримати свої коштовності, — варто лише дочекатися кращих часів.

Бо не вірив Яків Самуїлович, що радянська влада із такими дикими порядками надовго встановиться в Україні, — в усякому випадку тут, на Збручі…

Народ тут балуваний, жив і за царя непогано, кордонів та меж не знав, а відколи більшовики прийшли — дикість така! Ні ти за Збруч, ні з-за Збруча сюди…

Тому і вирішив не брати усе зараз із собою, а розділити — раптом не вигорить перебратися через кордон…

— Ні, товаришу уповноважений, зізнаватися мені таки нема в чому! — Яків Самуїлович ще раз упевнено стукнув кінчиком хімічного олівця по аркушеві паперу.

— Так-таки й ні в чому… — луною саркастично повторив Марко.

Той тримався ніжинським огірком, наче не розумів, у якому складному становищі опинився.

— І підписувати я теж нічого не буду… — категорично промовив Гольденберг, кахикнувши у кулак.

— Як то, не будете? — здійняв брови Марко. — Громадянине Гольденберг, якщо Ви забули, то я нагадаю: Ви були затримані при спробі незаконного перетину державного кордону. При собі мали дорогоцінності… Це Вам не іграшки.

— А що мені залишалося робити, товаришу уповноважений, як не тікати із Совдепії? — Яків Гольденберг звів на Шведа очі. — Не я перший це роблю, І, як Ви розумієте, не я останній… Моя професія — ювелір. Ювелір! Розумієте? Я першокласний оцінщик. Чим мені накажете займатися при вашій радянській владі? Коровам хвости крутити? Ювелірні вироби на оцінку мені у Кам'янці-Подільському вже давно ніхто не носить, прикраси не замовляє, ніхто нічого не купує… Що ж мені робити, я Вас питаю? Іти красти?

— Роботу за спеціальністю знайти не пробували?

Яків Самуїлович тільки пхекнув.

— Де? Кому тепер потрібні оцінщики? На тепленьких місцях у Москві своїх пригріли. Я у Кам’янці раніше відбою від поважних клієнтів не мав. А тепер… Де вони? Усі мої поважні клієнти давно у сирій землі гниють або за кордон перебралися. Я вже, юначе, не у тому віці, та й виховання у мене не те… більше нічого, товаришу уповноважений, не умію… А у Кам’янці на одні витрішки нині не проживеш.

— Тому Ви надумали тікати до Польщі… — повільно проказав Марко. — І незаконно намагалися перетнути кордон із цінностями за пазухою.

— Можливості перетнути кордон законно, як раніше, у мене не було. Ваші товаріщі все у мене забрали ще до того, як я вирішив покинути радянську Україну. Власне, це мене й спонукало податися геть звідси. Я собі залишив жалюгідні крихти, все добровільно віддав советам.

— Ну, не так вже й добровільно… — проказав Марко, ліниво перегортаючи папери перед собою. — Ось тут написано, що представникам законної радянської влади при проведенні обшуку Ви чинили опір, навіть уповноваженому товаришу Лінчавісу М. А. завдали побоїв…