Читати книгу - "Залишенець. Чорний ворон"

І вервечкою пішли до колишньої панської економії. Було видно, що Туз, Гарасько і Босий ледве тягнуть ноги, але намагаються не відставати.

— Добре ти, пане отамане, на суді держався, — обернувся Чорний Ворон до Туза. — Я насилу втерпів, щоб не заплескати в долоні.

— А чого перед ними хвостом крутити? — Туз осмикав рукави френча, приховуючи прути, надавлені мотузком. — Їднак розстріляли б.

На колишній панській економії ще позалишалися облуплені муровані стіни, яких досі не розтягли тільки тому, що вони не дробилися на окремі цеглини, а все, що було не таким тривким, тепер лежало у бур'янах купами глини, паліччя, битого скла та черепиці. Тут навіть стояла іржава сіялка, що, здавалося, навіки вросла в землю. Довкола неї серед полину й лободи, незважаючи на пізню осінь, проросли колоски самосійного жита. За муром стояли осідлані коні, яких затяті бурлаки Ладим і Фершал навіть не пускали попастися, весь час тримаючи напоготівлі.

Фершал, короткозорий чоловік в окулярах із саморобними дротяними вушками, вийшов їм назустріч з «дохторською» брезентовою сумкою — чи не потрібна комусь допомога? — а Ладим сидів на сіялці і придивлявся до трьох незнайомців. Двоє із них — Гарасько і Босий, підійшовши ближче, попадали на забур'янені купи глини. Босий відчухрав зі стебел жменю колосків, поклав їх, не розминаючи, до рота й поволі став жувати. Фершал дістав із пропахлої йодоформом «дохторської» сумки зачерствілу перепічку, розломив її, і кожен з утікачів отримав свою пайку. Гарасько та Босий відразу заходилися тамувати голод, а їхній отаман, подякувавши за частування, спершу попросив закурити; Козуб пригостив його кременчуцькою махоркою, і Туз після першої затяжки гойднувся, як п'яний, — йому запаморочилося в голові.

— А знаєте, братці, що найстрашніше в голоді? — спитав він, приходячи до тями. — Це коли вже не хочеться їсти.

Трохи передихнувши, вони сіли на коней. Туз був такий висушений, що Мудей навіть не заточився, коли той примостився позаду Ворона; Вовкулака взяв до себе на Тасю Гараська, легенький Біжу підсадив на свого коня Босого. Так вони переїхали полем до ближньої Михайлівської діброви, щоб переховатися, роздивитися, чи ніхто їх не винюхав, а тоді вже добуватися Лебединського лісу.

У діброві розпалили багаття, підсмажили на виструганих шпичках старого прижовклого сала, ще й напекли пізніх грибів-моховиків, які достояли помок дубами до глибокої осені. І ось отаман Туз, ніби відігрівшись, раптом почав прощатися: мовляв, дякуємо, товариство, за порятівлю, спасибі за хліб-сіль і добуту зброю, але нам тепер в інший бік; не будемо вам завдавати клопоту, самі вже доберемося «додому», де нас жде робота і, можливо, виглядає ще не один вільний козак, який не закопав свого самопала в землю.

При цих отаманових словах Гарасько і Босий теж підвелися, розправили плечі, ніби вже зовсім оклигали-відживилися на салі й печених моховиках чи, може, надихалися сили з дубового лісу, що терпко пах прілим листям і волею. Чорний Ворон їх не розраював, не запрошував далі йти разом, бо знав, що то таке — повернутися до своїх з того світу: якщо Бог рятує життя повстанцеві, то, виходить, благословляє на помсту.

Туз попросив на дорогу лише сірників і жменю тютюну, а від хліба відмовився — на хуторах ще не перевелися люди, які приймуть їх, обігріють і нагодують. Він з гідністю потиснув руки усім козакам, потім підійшов до Чорного Ворона і, затримавши його долоню в своїй, сказав:

— Прощавай, отамане. Такий час, що, може, більше не побачимося. Але… — на його губах затремтіла сумовита усмішка, — їднак історія колись скаже, хто ми були і де поділися.

Вони рушили в бік Тарасівки. Худющі, зодягнуті в благеньке дрантя, простоволосі, з рушницями за плечима, вони пішли повагом, перевальцем, але тією пружно-розміреною ходою, до якої призвичаїв їх ліс. І всі троє одночасно розчинилися в лісі так швидко і непомітно, ніби й самі стали деревами.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Вони були відрізані од усього світу, бо зима випала така сніжна та люта, що мусили пересиджувати морози, майже не виходячи з «хати». Нову землянку залишенці викопали за три версти від Лебединського Свято-Миколаївського монастиря, що стояв, як і «Мотря», на плоскогір'ї посеред лісу. Коней цього разу довірили в добрі руки на хуторах (сутужно було з фуражем), тому стайню не рили.

Різдво справили, можна сказати, по-людському. В кутку землянки навіть поставили дідуха, тільки сніп був не з околоту, а з сухого очерету, якого вони нарізали на лісовому озерці, де брали живу воду, — з талого снігу вода була прісна. Їхній кухар одноокий Карпусь (осколком вибило око ще тоді, як брали Черкаси) приготував вечерю, як і годиться, з дванадцяти пісних страв — були на столі свіжі підпалки, узвар, пшоняна каша, цибуля, мед (на зиму завжди запасалися кадібцем меду), печена картопля, квашені огірки, помідори, капуста, була сушена тараня, заощаджена спеціально до цього дня, бо який же Святвечір без риби, стояла тут ще мисочка олії, в яку вони вмочали хліб і картоплю, а також — ну, звісно, — кутя, щоправда, без маку, зате з товченого в ступі ячменю, присмаченого узваром та медом.

Діждавшись вечорової зорі, вони сіли до столу, проказали Отченаш, скуштували по ложці куті, а тоді, взявши чаші (це були різного калібру кухлі), стоячи пом'янули загиблих. Налили ще, і Чорний Ворон, котрий сидів у голові столу, знову підвівся, підняв свою чашу за кожного, хто зостався тут зимувати, в тому порядку, як вони сиділи по обидва боки від нього — за Вовкулаку, Сутягу, Біжу, його брата Захарка, Козуба, В'юна, Ладима, Фершала, Карпуся, Цокала, Невіруючого Хому і, звичайно ж, за Ходю, який прозрів і також повстав проти червоного люципера.

Ходя аж просвітлів од такого святочного моменту, але скромно опустив голову і, втупившись у дванадцять пісних страв, не міг зрозуміти, що ж це за свято таке чудне, якщо Карпусь не засмажив їм дикого цапа, якого він, Ходя, вистежив і підстрелив із лука біля того ж таки озерця, де вони брали воду. Так-так, Ходя змайстрував собі справжнього лука, позаяк отаман заборонив стріляти у лісі, а куди ж це годиться, щоб жити серед звірини й ходити голодному. Тож Ходя швидко змикитив, як бути: вирізав підходящу свидину, випарив її, вигнув дугою, із доброї сириці натягнув тятиву, а потім наробив таких стріл, що можна було йти не тільки на полювання, а прямо в бій, — він ті стріли оперив, наладнав кульові наконечники (на вогні виплавив із