Читати книгу - "Час жити і Час помирати"

Він перебрався через насип. Один бік липової алеї був чорний від обгорілих дерев, другий зелений. Засмічена річка ліниво повзла по щебеню, соломі, мішках, залишках перил та ліжок. «Якби зараз почався наліт, — подумав Гребер, — мені довелося б спуститися в бомбосховище, і це був би привід запізнитись па поїзд. Що сказала б Елізабет, якби я раптом з’явився перед нею?» Він замислився. Хто знає? Але все добре, що було досі, мабуть, обернулося б у біль. Як на вокзалі, коли поїзд відходить із запізненням і треба ще півгодини чекати, видавлюючи з себе слова, а час тягнеться неймовірно повільно. Та й що б він виграв? Адже під час нальотів поїзди не відходять, і йому довелося б знову поспішати, щоб устигнути на свій.

Він вийшов до Брамшерштрасе. Звідси він після приїзду вирушив у місто. Автобус, який привіз його тоді, уже стояв і чекав. Гребер увійшов у нього. Через десять хвилин автобус рушив. Вокзал знов перенесли в інше місце. Його вкрили гофрованим залізом і замаскували. З одного боку було напнуте сіре полотно, а поруч, також для маскування, стояли штучні дерева і сарай, з якого виглядала дерев’яна корова. На лузі паслося двоє старих коней.

Ешелон уже стояв біля перону. На багатьох вагонах виднілися написи: «Тільки для військових». Патруль перевіряв документи. Ніхто не зауважив, що Гребер на день запізнюється. Він зайшов до вагона і сів біля вікна. Згодом увійшло ще троє: унтер-офіцер, єфрейтор зі шрамом і артилерист, який зразу ж почав їсти. На перон викотили польову кухню. З’явилися сестри милосердя, дві молоденькі й одна старша, з металевою свастикою замість брошки.

— Дають каву, — сказав унтер-офіцер. — Погляньте!

— Це не для нас, — відповів єфрейтор. — Це для команди новобранців, що їдуть уперше. Я вже питав. Буде ще й промова. Для нас цього вже не влаштовують.

Привели групу біженців. Їх перерахували і вишикували в дві шеренги. Вони стояли з коробками й валізами і не відводили очей від котла з кавою. Десь узялося кілька офіцерів-есесівців у франтівських чоботях і галіфе. Вони почали прогулюватись, мов лелеки, вздовж перону. В купе зайшли ще три відпускники. Один відчинив вікно і виглянув. На пероні стояла його дружина з дитиною. Гребер подивився на дитину, потім на жінку. У неї була зморшкувата шия, підпухлі повіки, худі, обвислі груди; її вилиняла літня сукня була вся в голубих вітряках. Греберу здавалося, що тепер він бачить усе значно виразніше, ніж раніше, — і світло, і все інше.

— Ну, прощавай, Генріху, — мовила жінка.

— На все добре, Маріє. Вітай усіх.

— Гаразд.

Вони дивилися одне на одного і мовчали. Кілька чоловік з музичними інструментами вишикувалося посеред перону.

— Благородно, — сказав єфрейтор. — Свіже гарматне м’ясо відсилають під музику. А я думав, що це вже давно скасували.

— Могли б дати трохи кави і нам, — зауважив унтер-офіцер. — Зрештою, ми старі вояки і теж їдемо туди ж!

— Почекай до вечора. Тоді й ти одержиш її замість супу.

Почулися карбовані кроки і слова команди. Підійшли новобранці. Майже всі вони були зовсім молоді. Серед них виділялося кілька старших і міцніших, — очевидно, з штурмовиків або есесівців.

— Не багатьом з них треба голитися, — кинув єфрейтор. — Ви тільки подивіться на цю зелень! Діти! І на них доведеться покладатися на фронті.

Новобранці шикувалися. Унтер-офіцери горлали. Потім настала тиша. Хтось виголошував промову.

— Зачини вікно, — сказав єфрейтор чоловікові, дружина якого стояла біля вікна.

Той нічого не відповів. Промовець торохтів далі, немовби голосові зв’язки у нього були металічні. Гребер відхилився на спинку і заплющив очі. Генріх все ще стояв біля вікна. Він просто не почув, що сказав єфрейтор. Збентежений, очамрілий і смутний, дивився він на свою Марію. А Марія дивилася на нього.

«Добре, що тут немає Елізабет», — подумав Гребер.

Нарешті голос замовк. Четверо музикантів заграли «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес», а потім пісню «Хорст Вессель». Обидві речі вони грали швидко, по одній строфі з кожної. В купе ніхто навіть не поворухнувся. Єфрейтор колупався в носі й байдуже розглядав результати своїх розкопок.

Новобранці зайшли у вагони. Котел з кавою повезли за ними. Через якийсь час він з’явився вже порожній.

— От б… — вилаявся унтер-офіцер. — А старі вояки нехай здихають від спраги.

Артилерист у кутку на мить перестав жувати.

— Що? — перепитав він.

— Я сказав б… Що ти там наминаєш? Телятину?

Артилерист знову вп’явся зубами в бутерброд.

— Свинину, — відповів згодом.

— Свинину… — Унтер-офіцер окинув поглядом усіх, хто сидів у купе. Він чекав співчуття. Але артилериста нічого не обходило. Генріх і досі стояв біля вікна.

— Передай привіт тітці Берті,— сказав він Марії.

— Передам.

Вони знову замовкли.

— Чому ми не їдемо? — спитав хтось. — Вже минула шоста.

— Мабуть, чекаємо якого-небудь генерала.

— Генерали літають.

Вони прождали ще півгодини.

— Ну, йди вже, Маріє,— час від часу казав Генріх.

— Я ще почекаю.

— Хлопчика пора годувати.

— Ще встигне, вечір довгий.

Вони знову помовчали.

— Передай привіт і Йозефу, — сказав нарешті Генріх.

— Добре, передам.

Артилерист гучно видихнув повітря, глибоко зітхнув і відразу ж заснув. Поїзд, здавалося, тільки цього й чекав. Він повільно рушив.

— Ну, передавай привіт усім, Маріє.

— І ти теж, Генріху!

Поїзд пішов швидше. Марія бігла поруч з вагоном.

— Бережи малого, Маріє.

— Добре, добре, Генріху. А ти бережи себе.

— Звичайно, звичайно.

Гребер дивився через вікно на засмучене обличчя жінки, що бігла за вагоном. Вона бігла, немов бачити Генріха ще десять секунд було для неї питанням життя. І тут він побачив Елізабет. Вона стояла за станційними складами. Поки поїзд стояв, її не було видно. Він сумнівався лише якусь мить, потім розгледів її обличчя. Воно було таке розгублене, що здавалося мертвим. Він зірвався з місця і схопив Генріха за комір.

— Пусти мене до вікна!

Вмить усе було забуто. Він уже не міг збагнути, чому пішов на вокзал сам. Він нічого не розумів. Він повинен був побачити її. Гукнути її. Адже він не сказав їй найважливішого.

Гребер усе смикав Генріха за комір, але той висунувся з вікна дуже далеко. Він розставив лікті і вперся у віконну раму.

— Передавай привіт Лізі! — намагався він перекричати стукіт коліс.

— Пусти мене! Відійди! Он моя дружина!

Гребер схопив Генріха за плечі і рвонув до себе. Генріх почав відбиватись і вдарив Гребера по нозі.

— І дивись добре за всім! — кричав він.

Жінки вже не було чути.